У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

–  Може, тобі подарувати ось цю штуку, –  показав допитувач на шаблю, що висіла в піхвах на кілочку в стіні. – А на додачу, –  помітив захоплення від запропонованого, –  дам ще оцю самописку, що ти нею щойно писав листівку, як на паркані, –  покрутив перед очима. – На, подивися і подумай. Адже ні в кого нема у вашій школі, а в тебе буде! – піймав у очах хлопця піднесення. – Скажеш про батькове завдання з отією листівкою, то й матимеш оце все хоч зараз. Ще й додому відпровадимо на коні, –  піймав він ляк в очах школяра. – Не охляп, а в сідлі! Їсти ж уже хочеш?

–  Хо-чу! – несміло підтвердив здогадку Петрик, проковтнувши слину.

–  Чого ж вагаєшся? Скажи, і подарую тобі оце все, нагодую, чим захочеш, спроваджу вершником. Чи ти, може, додому не дуже й хочеш?

–  В школу хочу, –  схлипнув хлопець.

–  У школі уроки вже закінчилися. Та ми батькові не розкажемо, що ти нам правду сказав. Говори, як було з листівкою, і – квит! – підохочував напосідливо “дядько” школяра.

–  Сходи-но, Кузьмо, та замов хлопцеві добротного коня! – наказав він молодикові, що мовчки сидів поруч. – Та щоб сідло було нове, оте жовте, що скрипить і пахне, –  додав він.

–  Давай, оповідай, як було з листівкою, –  нахилився допитувач, склавши пальці у замок на столі.

Петрик мовчав, бо не знав, що говорити, адже того не було, про що хотів чути допитувач. Згадалася йому настанова Марти Давидівни говорити лише правду і він, глибоко зітхнувши, повторив: “Казав же я вам, дядьку, і кажу, що ніхто мені не давав листівки і не клеїв я її, а лише як побачив, покликав Кобзаря.”

–  А хто тобі підказав покликати Кобзаря? І хто навчив так мені про те казати? – цідив слова допитувач.

–  Казав же, що ніхто, а тільки я сам, бо він найвищий у п’ятій групі і може дістати рукою до верха паркану.

–  А може то він наклеїв оту листівку, а тебе попросив тебе опісля покликати? – не задовольнився поясненням допитувач.

–  Не знаю, дядьку! Я не бачив, щоб він її клеїв. Наш “дир” – хороший учитель, то для чого Кобзареві щось клеїти?

–  А “дир” – це хто?

–  Та директор же! Це школярі так його дражнять за те, що в нього була дірка на штанях, коли він до нас приїхав. Та ви не думайте чогось, вони не злобиво вчинили, а просто так… Їй Богу, дядьку!..

–  Ну що ж, не хочеш оповідати правди, то я тут ні при чому. Підеш у допр, переночуєш там та подумаєш, а завтра все по правді розповіси мені докладно, коли дійсно хочеш мати оті подарунки та ще й до школи ходити, як усі діти, –  закінчив допитувач, тручи лоба.

–  Пустіть мене, дядьку, додому, а завтра я прийду знову, коли скажете, –  запросився Петрик, згадавши, що у школі лишилася його торбина із зошитами, книжками і канапками. Страх, що його поведуть у отой допр і там поб’ють, не на жарт перелякав школяра.

–  Відпустіть мене-е, дя-деч-ку-у! – скривилося у гримасу хлопцеве лице. – Немає про що мені думати, я вже всю правду вам сказав!

–  Не рюмсай мені! Надумаєш, пригадаєш, розповіси, тоді й пущу, а тепер підеш на ніч у допр, кажу! Кузьмо! А, Кузьмо!.. Де ти там запропастився? Не треба коня цьому вишкваркові сьогодні, у старім допрі замкни його на ніч з пацюками, хай до завтра подумає, що казати, –  наказав міліціонерові, що з’явився на поклик. – Та дивись мені, щоб їсти там йому не давали, поки не признається за листівку! – розпорядився молодикові у реміняччі, що стояв у порозі.

Суворість, що раптом закам’яніла на обличчі допитувача, підказала малюкові, що той досі дурив його приязністю і поблажливістю. І Кузьма раптом так смикнув його за руку, що мало не звалив із табурета, ніби підтвердивши здогадку. Дорогою до допру Петрик стримувано ридав, витираючи кулаком сльози, як міг, опирався поводиреві.

–  Не тягнись мені, бо одержиш по мармизі, грім би тебе побив! – лаявся міліціонер, поспішаючи. – Ні виспатись, ні хліба з’їсти із-за вас, контра, не маю часу від ночі до ночі!..

Отак дійшли і до брами допру. За хвірткою брами показався коридор, з кутка якого звівся з-за столика міліціонер-воротар.

–  А це ще хто, Кузьмо? Хай той вже більшечкий, а цей же… –  розвів він руками в подиві. – Довго ти ще їх водитимеш?

Кузьма грізно передав розпорядження начальника, махнув рукою, про щось промовчавши, і пішов на вулицю, не попрощавшись.

–  Прізвище твоє як? – вмокнув червону ручку у невиливайку міліціонер.

Петрусь, тремтячи від ляку, відповів крізь плач не дуже розбірливо.

–  Ім’я та по-батькові як твої? – з натугою шкрябав міліціонер 86-м пером у великому зшиткові.

–  Петро!

–  А батька твого як звати? – змірив поглядом писар арештанта.

–  Батька? Карпом кличуть…

–  То твій батько був у козаках? Янчук?!

–  Були, а хіба що?..

–  Рік народження? – спитав міліціонер, але раптом відклав ручку, зизом оглянув прибульця, пошептався з товаришем по воротарні і підвівся, щоб вести Петрика в допр.

В огородженому високим парканом і дротами дворі при тьмяному освітленні ліхтарів хлопець побачив довгий на червоно пофарбований цегляний будинок із забитими вікнами і в кутку скособочений двоповерховий будиночок з чорними провалами вікон без рам, куди й вели його воротарі.

Той, що відчиняв хвіртку, довго й морочливо, лаючись собі під ніс і плюючись, вовтузився коло велетенського замка на залізних іржавих і покривлених дверях, брязкаючи цілим жмутом ключів, аж поки врешті відкрив його, а слідом і скрипливі двері.