У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
– Не діждеш, розбишако! Сам ти контра справжнісінька! – ображено розтираючи пальцями сльози, прошепотіла вона, насурмившись. – Не діждеш, проклятий!
– Не заводься, молодице, з ним, бо молоко пропаде, – докинула примирливо та, “що з Карпом за пожежу”. – Бачиш же, лютує. Не з добра, видно…
– Яку моду взяли собі, – тихо сказав котрийсь із чоловіків, – революціонерів обзивають контрою, а себе величають революціонерами. Треба ж до такого дожити! Беззаконня зробили законом, і мовчи!..
Аж геть вечоріло, як за загородкою лишилися одиниці. Нарешті отой у реміняччі викликав у допитну і Петрика.
– Добридень! – привітався школяр, зайшовши до просторої кімнати.
– Проходь і сідай на стільця проти мене, – не відповів на хлопцеве привітання старший, показуючи рукою з пістолем, де сідати.
– Я й постою, дядьку, – запросився арештований, бажаючи, щоб усе швидше скінчилося.
– Та ні! Як не будеш мене слухатися, справа гладко в нас не піде! – споважнів старший. – Сідай швидше, як наказую! – перемінився він.
Петрик обережно вмостився, скривлено подивився на вже знайомого йому Голика, що старанно й заповзятливо щось писав за столом у кутку, і не витримуючи колючого погляду старшого, опустив голову.
– То ти вже в другій групі вчишся? – почав нарешті допитувач.
– У другій, – зітхнув Петрик.
– Хороше вчишся? Читати вмієш і писати скорописом?
– Вмію трохи…
– Любиш матір і батька?
– У-гу-у!
– Що “угу”? Любиш чи не любиш? – шукав слабого місця допитувач.
– Матір так, а батька не дуже, бо сердиті і б’ються, – зашарівся хлопець.
– Це батько тобі порадив так говорити, чи ти сам додумався?
– Де ж би таке порадили?
– За що ж він тебе б’є, отакого хорошого учня?
– За різне, буває… – схлипнув Петрик.
– Ось бачиш, він тебе б’є, а ти йому листівки пишеш, розносиш і клеїш по парканах.
– Не клеїв я тієї листівки! Була вже приклеєна, як я підійшов до школи…
– Ніхто в таке не повірить, хлопче. Ану напиши ось на цьому папірці печатно все оте, що було на листівці, – наказав допитувач, простягуючи хлопцеві аркушик паперу.
Петрусь, аж язика висолопивши, старанно писав із пам’яті отой напис друкованими літерами. Ручка була якась незвичайна – її не треба було вмокати у чорнило, вона писала і без того. Нарешті він закінчив: “… як зрадника революції”.
– Гаразд. А хто тобі підказав оті слова для написання?
– Не писав я їх, не клеїв і не зривав листівки, бо не міг дістати! – палко запевняв “дядька” допитуваний. – Казав же їм, – показав хлопець поглядом на Голика, – і примірявся, і не дістаю я! І вам покажу, як захочете.
– Ось бачиш оцю штуку? – допитувач показав очима на пістоль, що лежав на столі між паперами. – Подарую тобі, коли оповіси, як тобі батько підказав написати, віднести та приклеїти оту листівку та як говорити про неї на допиті.
У хлопця очі загорілися від захоплення, але збрехати він не міг, тому по мовчанці, зітхнувши, Петрик відповів: “Не писав я листівки, не клеїв я!”
– А хто в неділю приходив до вас у гості? – зненацька запитав допитувач.
– Дядько Явдоким приходили…
– А раніше хто? – щось записував “дядько” на папірець.
– Також дядько Явдоким та ще дядько Левко з дядьком Пилипом і тіткою Оксаною, а також учитель Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною.
– А вони чого приходили?
– Не відаю!.. В неділю ж, у гості! – здогадався радо.
– А говорили ж про що?
– Або я знаю! Щось про революцію і контрреволюцію, а про походи геть не згадали. А потім тато мене прогнали.
– А як прогнали, де ти був? – не давав хлопцеві одуматись допитувач.
– Пішов до кухоньки і … – не доказав Петрик, почервонівши.
– Підслуховував із-за непричинених дверей їхні розмови? – закінчив допитувач.
– Слухав, але туди було погано чути.
– Так про що ж говорили гості і як довго тяглася розмова?
– Про різне, більше мовчали.
– У гостях і мовчали? А ще запевняєш, що кажеш мені правду? – докорив допитувач. – Так про що ж вони говорили потім?
– Кажу ж, я мало чув. Щось про ревкомівців. А ще про правління артіллю, де дядько Бондаренко головою, та про комуну. Говорили і про якусь Баштанку, знову згадували революцію і якогось Більського.
– А Більський отой у вас хіба бував? – напав допитувач на цікаву тему.
– Як то бував? Він же в Харкові урядовцем, – робив хлопець великі очі з наївності допитувача.
– А ще про що говорили?
– Ще?.. – зітхнув утомлено Петрик. – Про якогось Леона хворого, що тепер у Гумані Гонтиній комбідом відає.
– Леон отой – родич ваш чи батьків побратим? – наспіх щось записав на папірець допитувач.
– Леон? Не родич, із татом у революцію були розвідниками! – дивувався Петрик, що “дядько” не знає таких простих речей.
– От бачиш, як хочеш, то й пригадати чимало можеш, – похвалив допитувач Петрика, поласкавівши. – А ще про що вони говорили? Про ДПУ, приміром, чи про повітком, а чи про отого Більського, що в уряді?
– Про них не було мови, – зайорзав школяр, кинувши поглядом на Голика.