У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

–  Заходи! – звелів він хлопцеві. – Не лякайся, боятися тут нічого, –  додав, помалу підпихаючи Петрика в темну провалину цвілого приміщення.

–  Боюся-а-а! Дядю-у-у! Зми-луй-те-ся, рідненький! – із усіх сил рвався хлопець із темниці, захлинаючись плачем.

–  Кажу, не бійся! – штовхнув той хлопця. – Тут, як роздивишся, знайдеш гасла, плакати і мапи, то постели їх собі і спи спокійно до завтра, –  говорив він у щілину дверей. – Та не подумай мені лазити у вікно, бо пристрелю, як ягня! – нагримав він, навішуючи замок.

Петрик, тихо скиглячи у стрясливій пропасниці, врешті звик до темряви. З велетенських віконних провалин без рам і гратів нісся глухий гомін міста, сіялося ледь примітне світло від лампи на слупі, чулися писки кажанів, проглядали зірки з неба. Постоявши якийсь час в оціпенінні, хлопець напомацки відшукав запилюжені плакати і влаштувався на них ночувати. Думки і спогади наповнили його сутінковий каземат постатями з уяви. Розчулився, бо виплили з пам’яті Васо й Маріца, аж розвеселивши його. Згадав, як колись вони йому танцювали за шмат сала і окраєць паски. А було то так.

Цигани, як і щоліта по зимі, щойно поставили півколом на Тясминських луках свої шатра, а Петрик був уже тут як тут. Васо, бавлячись з ним у гилки, раптом відкликав його вбік і разом із Маріцею вговорив принести з дому чогось смачненького. Хоч Петрик і знав, що циганчата його обманять, та дуже вже йому хотілося побачити, як вони танцюватимуть на голові і на животі.

–  Не бійся, Петрику, ми чесно тобі потанцюємо! – вмовляв його Васо. – Хай нас грім поб’є, як брешемо! – невміло хрестився він. – Скажи, Маріцо!

–  Ага, потанцюємо! На чому хочеш потанцюємо, лиш сала більше візьми! – світила на Петрика блискучими вуглинами хитрих очей циганочка. – Біжи хутчіш, бо передумаємо!

Вихором несучись додому, Петрик розраховував, що там нікого не застане, бо батько по обіді пішов у місто, мати з дівчатами – до тітки Оксани, та й Тодось не повинен сидіти вдома в святковий день. Назад ніс півчетвертинки сала, півкільця ковбаси, три крашанки і окраєць  паски.

Як і обіцяв, Васо потанцював йому на череві, б’ючи руками та ногами по землі, навіть на додаток покрутився ободом. І Маріца, підтримана за ноги братом, сплескуючи руками, танцювала на голові, розсмішивши Петрика тим, що була гола-голісінька, бо сорочка в неї сповзла на голову. Та раптом де не взявся їх батько сивуватий Михай, якого Петрик чомусь боявся.

–  А це ще тут що? Що ховаєш? – прискіпався він до Васо. – Ану, давай сюди, злодію! – схопив він сина за вухо.

–  Ми чесно це затанцювали з Маріцею! Ми заробили-и-и! – кривився циганчук він болю. – Скажи, Маріцо! Підтверди, Петрику! – верещав він на всю луку.

–  Ми чесно йому танцювали! – сміло вступилася за брата дівчина. – І на череві, і на голові. Він просив нас, щоб потанцювали, –  репетувала вона, виручаючи брата.

–  Я просив, дядьку Михаю, і вони танцювали!

–  Батько твій знає, що ти взяв сало, ковбасу, крашанки і паску? – перекинувся Михай у люті на Петрика.

–  Тато про те не відають, а мати мене вчора із цілою паскою посилали до баби Варвари, то чого б сварилися за кусник для Васо і Маріци? – заплакав Петрик, задкуючи від дівчини, що кліщем вхопилася йому за рукав.

–  Може, повести тебе до тата? – погрозливо запитав циган.

–  Їх немає вдома-а-а, –  оніміла Петрикова душа. – Не робіть того, дядю Михаю, прошу вас! Простіть нам!

–  А ти чому мовчиш? – перекинувся циган на Васо, замахуючись вдарити.

–  Прости нам усім!.. Ми більше не будемо!..

– Отож-бо!.. Розділіться чесно на трьох і з’їжте при мені все, іродяки! – кінчив Михай ту притичину миром.

Петрик і тепер радів, що все так відбулося. По всьому Михай наказав Васо посадити Петрика верхи на вороного коня і прокатати по табору аж п’ять разів.

Петрик може б іще щось пригадав у горі, так почулися чиїсь кроки у дворі, а вслід їм і голос воротаря під діркою вікна: “Ану, в’язню, спиш ти там, чи ні? ”

– Не сплю, дядьку, а тільки лежу, – сповзла ляклива напруга із грудей хлопця.

– Підлазь проворніше у вікно до мене! – наказав той притишено. – Хапайся там за цеглини і лізь!

Петрик напомацки відшукав у цегляній стіні провалини, схопився за виступи, хвацько зіпнувся до просвіту і врешті ліг грудьми на колишнє підвіконня.

– На ось, підвечеряй трохи, чим Бог послав, – передав він вузлика з їжею. – Та змасти отим смальцем, що у бляшанці, потертості, хай гояться, – додав звеселіло і побрів, похитуючись, до воротарні.

Хлопцеві здавалося, що він ніколи не їв отаких смачних дерунів і накруто зварених крашанок. Псувала задоволення лише натужна гикавка-удавка, яку не було чим запити, щоб проковтнулася. Від материного підвечірку, ніби від її присутності, і від воротаревого співчуття настрій Петрика враз покращав.

– Спасибі, Боженьку, тобі за поміч, – проказав хлопець, зітхнувши, краєм ока завваживши, як крізь дірку-провалину угорі промайнула, падаючи, зірка…

Прокинувшись наступного ранку, Петрик чимало часу приходив до тями, згадуючи, де він і що з ним. Промені сонця світили навкіс у провалини вікон, з чого Петрик зробив висновок, що уже геть нерано. Звівшись на ноги, він оглянув захаращене приміщення колишнього каземату і підняв зі сміття на підлозі стару запорошену мапу. Струсивши, він розгорнув і розіслав її. Мапа була не такою, як у шкільному коридорі з двома півкулями. Петрик здогадався, що там мапа всього світу, а ця – якогось меншого краю. Він став читати назви міст, сіл, річок і випадково побачив крапочку свого Чигирина і стрічку Тясмина. Водячи пальцем від них, Петрик знайшов знайомі села, прослідкував за течією Дніпра, помережаною, неначе бабусина рука,