У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Сонячний промінь, що заглянув у буцигарню вузенькою стрільчастою цівочкою, як Петрик проснувся, поволі розрісся, ширячись, до світлої латки-смуги і пересунувся з кутка на середину, означуючи вже пізню пору дня. Воротар нарешті приніс довгожданну баланду, що виявилася смачним ще теплим гороховим супом у полив’яній візерунчастій мисці, і глевкуватий шматок ячного, чомусь почавленого хліба. Петрик був неймовірно голодним, тож належно і не роздивився на невідомих йому воротарів. Ще не закрилися за ними двері, як він, по-турецьки підібгавши ноги на своїй постелі, вже жадібно смакував принесене, як найсмачнішу їжу в своєму житті. Не маючи ложки, він випив отой суп прямо з миски, старанно вибравши рештки шкуринкою хліба.

Трохи повеселівши, малий в’язень обмацав свої потертості, що взялися коржем на сідниці, змастив їх рештками смальцю, зачекав, поки той усотається, натягнув штаньці та від безділля знову влігся на постелі.  Час тягся пиняво-повільно, сонячна світла пляма на стіні поступово звужувалася, –  терпляче чекав воротарів з вечерею та, може, передачею. Несподівано за дверима зашамотіли людські голоси, застукала колодка, зі скрипом відчинилися іржаві двері, докинувши світла, і на порозі стали воротарі.

– Янчук?.. Петро?.. –  суворо спитав один з них, вперше побачений хлопчиною.

– Пет-ро-о, – заїкнувся в’язень, – а що?..

– Бери свої пожитки, лоботрясе, і марш додому!.. Швидше мені, і щоб ноги тут ніколи не було твоєї!.. Ач, як роз’ївся на казенних харчах! –  глузував він із в’язня. –  Крок праворуч чи ліворуч зробиш, буду стріляти! –  наказав уже в дворі, поки його товариш закривав двері…

Петрик чекав звільнення, але що воно буде таким радісним, не сподівався.

Поки йшли до воротарні, у ньому ще теплився страх, що супровідці побачать мапу у його вузлику. Світило яскраве сонце, щебетали ластівки, чорніли щільно зашиті дошками вікна допру, дворище було порожнім. У тьмяній, прохолодній і сирій воротарні за столиком сидів похнюплений Кузьма, схилившись над товстим засмальцьованим зшитком. У ньому він ніяк не міг знайти прізвище “Янчук”, аж поки йому не підказали, що треба шукати серед особливих злочинців.

Та в цей час хтось нетерпляче закалатав з вулиці у закрите віконце воріт. З бічної кімнати на стук вийшов старший воротар, жестом руки посадив Петрика на стільця під стіною, воротарям звелів відкрити браму і всівся шукати в іншому зшиткові прізвище хлопця.

Брама відкрилася, і у воротарню оглядливо увійшли в супроводі Голика кілька чоловіків у довгих червонокозачих шинелях, в чоботях і в кашкетах із зірками.

– Здорові були, холодноярці! –  привітався до них старший воротар, відшукавши нарешті Петрикове прізвище в зошиті. –  Розпишись ось тут, – поставив він вказівця. –  Напиши ось цією ручкою “Янчук”, ну-ну, сміливіше! –  підбадьорив, заклопотаний чимось своїм.

– Скорописом чи друкованими літерами писати? –  перепитав Петрик, задравши голову.

– Як умієш, так і пиши, лише хутчіш, бо не маю часу з тобою возитися! –  нервував наглядач.

– До чого ж це ви дожилися, що й діти у вас злочинцями стали! –  підписуючись, почув Петрик слова одного з холодноярівців.

– Не вам, бандитам, про те судити! –  різко обірвав його Голик. –  Відпускай малого! –  злобиво наказав старшому воротареві.

– Ти тут не порядкуй мені, а то посаджу разом ось із ними за зловживання повноваженнями, то знатимеш! –  налилися злістю очі старшого воротаря і засмикався вус. –  Сідайте на лавку, громадяни холодноярці, коли самохотно побажали побувати у нашому допрі, а дітей вони саджають, не ми, – показав очима на Кузьму і Голика. –  Записуй їх, Гурію, чого стоїш слупом! –  нагримав вусатий на товариша і став у кутку під стіною, склавши руки.

Петрик дивився на суворі лиця самохотців і не вірив собі. Вони по черзі підводилися з лавки і спокійно називали свої прізвища.

– Наказано розмістити їх по одному в камери, –  наказав Голик старшому.

– Де ж тих камер набрати, – почухав потилицю вусань.

– Веди, Гурію, і розселяй, починаючи з третьої, –  звелів він, випровадивши Голика з Кузьмою за браму. –  Що сталося, що ви доброхотно прийшли до нас? – спитав він у першого із записаних. –  Воювали за революцію, а опинилися…

– Не знати, хто з нас тепер за революцію, а хто проти неї, добрий чоловіче, – відказав, потоптавшись, той. –  Всяке діло своїх дітей губить… А ми, коли хочете знати, якраз за справжню революцію, а не за промосковську… Скільки пролили крові, скільки поклали трупів за волю та права нашого народу, а де вони: воля і права?.. Оббріхують нас, нацьковують один на одного, захопивши нашу землю, пограбувавши край до решти, постинавши мислячі голови! –  плюнув холодноярівець і пішов за Гурієм.

– Пройдисвітство одно, товариші! –  підхопив другий. –  Болгарина Християна Раковського, як вивіз усе збіжжя з України, відіслали аж до Лондона, замінивши Лазарем Кагановичем. Перевертні, нелюди в отій Москві! Там їх ціла зграя на чолі із Менжинським. Він сьогодні нищить нас, а завтра вас нищитиме, бо Ради –  то вже тільки назва! І лихо, що зрозумієте ви те, як нас уже не стане і ваша черга прийде. Народ же не воював за те, щоб гірше, ніж за царя жити!?.

– Не знаю, що й сказати, – розвів руками воротар.

– То ж і біда, що не знаєте, бо інакше б не ми тут сиділи, а вони!.. Адже осуди шумкізму і хвильовизму, убивство Симона Петлюри найманцем Комінтерну Шварцбартом, полювання на Євгена Коновальця –  то все великоімперські ознаки.

Надійшов Гурій за наступним.

– А відозви, листівки й заклики по містах і селах –  ваші? –  продовжив запитувати воротар вже третього.

– А то ж чиї!?. Нас тепер –  сила! А сюди самі прийшли, щоб людей із допру повипускали, бо чого будуть невинно за нас сидіти?!. Ми теж ненадовго, бо подали депеші Розгону в Москву і Косіорові та