У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

– Ні, за коні, які я, буцім, украв і продав отим боротьбистам. Де мені було знати, хто вони!?. Ти ото на чому сидиш?

– На потерусі та на гаслах-лозунгах-плакатах, що в отій купі взяв.

– То й мені можна брати?

– А чого ж, бери, там ще досить, а ще ж стягів у кутку он скільки!

– Я поряд з тобою постелюся, – чхаючи від порохів, почав слати циганчук плакатні полотна біля Петрика. – Хліба в тебе часом немає, бо я сьогодні ще нічого не їв?

– Немає, але воротар обіцяв принести баланди, то поділюся з тобою.

– А ота баланда – то що? – не вгавав циганчук.

– Не знаю, їжа якась.

– Звідси і втекти можна! – оглянувши віконну провалину і дворище з неї, заговорив згодом стишено Марро, чухаючи велетенську кучму вороного нечесаного волосся.

– Я вилазив аж на саме вікно по цеглинах, – похвалився Петрик. – Там видно допр і ліхтарі на стовпах.

– Може, втечемо удвох?

– Як-то втечемо? Воротарі ж нас упіймають?

– Воротарі спатимуть, а ми через паркан дременемо, і квит!

– Так він же високий і дріт на ньому колючий! – Петрик злякався і думки про втечу. – А ти ж казав, що мене випустять завтра?

– А таки випустять, мамеле-гамеле! Мене також випустять, бо не мають права!.. А та баланда, яка вона – борщ чи юшка? – не давав циганчукові спокою голод.

– Може, кандьор якийсь…

–  То ти попроси того воротаря, що обіцяв тебе погодувати, у вікно крикни. Хто він тобі такий: родич чи сусіда? –   не вгавав циганчук.

–  Ніхто… –  згадав Петрик попередження Луки.

–  Все одно попроси!

Петрик готовий був уже лізти у віконний провал, але в ту ж мить під дверима почулася розмова воротарів, брязнула штаба і заскрипіли, відчиняючись, двері.

–  Янчук!.. Юрченко!.. Беріть ось вечерю! Посуд завтра віддасте, –  простягнув хлопцям один із воротарів чималі миски із чимось густим, а другий тут же закрив скрипливі двері.

Загусла слизява холодна кулеша їлася обома в’язнями із апетитом, хоч доводилося їм послуговуватись пальцями, бо ложок не мали. Першим справився Марро, явно розраховуючи на обіцяну Петрикову решту. Той таки віддав її, не шкодуючи. По вечері хлопці довго гомоніли між собою. Марій пообіцяв, що його батьки чи Зара подарують Петрикові бубонця, якщо той, будучи випущеним, відвідає Юрченків намет на Луці і розповість, що ніяких коней у депеушників він не крав, грошей від бандитів не брав і не закопував, хоч розбійця-допитувач нізащо йому не вірить.

Петрик ще пам’ятав, як зненацька захріп, ніби дорослий, Марій, як присипно сюркотіли коники-цвіркуни, попискували лилики-кажани та пацюки, яких уже не боявся, бо був не сам, та й провалився в сон.

Наступного дня Петрик проснувся нерано і аж звівся від подиву, бо не побачив поряд ні Марія, ні його постелі. Оглянувши свою, він зауважив, що десь подівся його опасмужений рушник, а мапу виявив у торочку з материного рукава. “Може, коли я спав, його покликав допитувач? ” –  мелькнула в його голові здогадка. – “А чому тоді він узяв мого рушника і де поділися гасла й плакати, на яких він спав? ” –  не міг зрозуміти Петрик. –  “А може, він утік, як натякав учора? ” –  раптом прострелила його здогадка, від якої груди наповнились холодком страху.

Подумавши, Петрик знайшов собі виправдання: поки він спав, Марія взяв на допит отой Кузьма в реміняччі, і тепер лишається чекати, поки і його покличуть.

Та ось клацнула колодка, слідом їй – штаба, заскрипіли і з гуркотом відкрилися двері, і на порозі став учорашній воротар, що приносив кулешу. Серце в грудях хлопця завмерло від страху.

–  Посуд давай-те, –  попирхнувся на слові воротар, зауваживши відсутність циганчука. – А Юрченко куди подівся? – зробив він великі очі. – Куди подівся, питаю?! – схопив він і аж підняв з постелі Петрика, струснувши. – Кажи, як те сталося!? Коли він утік? Чому мовчиш, вишкребку?

–  Не знаю я, дядьку, де він. Як проснувся, то думав, що ви покликали його до допитува-чів, –  заїкався з переляку школяр. – Я спав і не чув, їй-бо, дядьку!

Воротар нарешті випустив зі жмені хлопцеву сорочку на грудях, неспіхом виліз по цегляних виступах у провалину вікна, щось там обдивився, вилаявся, скочив на підлогу і став у задумі.

–  Втекло, паскудне, –  сказав згодом. – Там свіжі сліди на поросі, злодійське кодло! То, кажеш, ти спав і нічого не чув? – уже спокійніше перепитав Петрика воротар.

–  Не чув, їй-богу, дядьку!.. А як проснувся вже, то подумав, що ви його забрали до допитувачів… Він у мене рушника украв, попасмуженого…

–  Рушника украв? – перепитав воротар. – Звісно, злодюга – воно і є злодюга!

Воротар більше нічого не сказав, узяв у руку порожні миски, морочливо закрив за собою на штабу і замок скрипливі двері і почовгав геть.

Незабаром по його відході спершу у воротарні, а потім у тюремному дворі зчинився переполох. Бігали, стукали-грюкали, сварилися – шукали сліди втечі, поки врешті не побачили в кутку під причілком двоповерхового тюремного приміщення кинуті Марієм плакатні полотна.

Петрик боявся, що його будуть допитувати тепер уже й за циганчука. Поволі стихло тюремне дворище, і до нього доносились лише звичні звуки. Він то сідав, то зривався на ноги і ходив, чекаючи, що його ось-ось покличуть на допит.  Але ніхто не приходив, сніданку також не несли, мапою розважитись боявся, отож, нудився, вже ледь не плачучи, хоч надія, що таки випустять, подарована Марієм, не покидала.

“А може, обдурив мене циганчук, що випустять, і що бубонець мені подарує, і що коней не крав?