У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

–  Я ж, дядьку, не дістаю до того місця на паркані-і-і! – розридався Петрик. – Як би я наклеїв ту папірчину? А батько про неї ні сном, ні духом не відають, то гріх таке на них казати!

–  А ти скажи, що підставив щось, хоч би цеглину чи дві, –  радив він. – Скажеш так, то на тому для тебе все й закінчиться. Та не рюмсай мені! – смикнув Голик щосили хлопця за руку, аж той завищав від болю, брехні і образи.

В просторому коридорі ДПУ, в який вступили Голик з Петрусем, стояли сутінки, бо його освітлювало лише одне вікно. Голик підштовхнув Петрика за дощату перегородку, де у відгорожі попід стінами сиділи тісно на двох ослонах якісь люди, а ті, що не вміщалися, стояли або сиділи навпочіпки чи й на підлозі посередині. Петрик розгледівся, вибрав шпарку між двома перемовцями в куточку, обережно вліз туди і схилився на стіну в чеканні, схлипуючи.

–  А це що за вишкварок сюди заблукав? – вдивляючись у Петрика, кепкував літній чолов’яга із рубцем на обличчі, як Голик пішов до допитної.

–  Не вишкварок, а контрреволюціонер, Вустиме! – глузливо поправив його інший з-під вікна. – Хіба не бачиш, у нього і постоли валові, як у контри!

–  Дитина ж перед вами! Як можна кепкувати?! – дорікла чоловікам моложава білолиця з таранкуватими подзьобинами на щоках жінка. – І куди вони дивляться, і що творять,  окаянні?! – додала, невідомо до кого звертаючись.

–  Розбишаки вони, –  бовкнула стиха друга з кутка, –  і адвокати про те не відають.

–  Як то не відають облікати?! Треба їм розповідати і про себе, і про дітей оцих, –  радила моложава і білолиця жінка. – Хай той більшечкий уже, а це ж дитя ще, –  не знав Петрусь, що  вона натякала на нього.

–  А тебе ж за що привели сюди? –  поцікавився чоловік у Петрика. – Арештували, питаю, за що? – оглядав він малого.

–  Не рештували мене, а привели-и-и, –  не стримав лиха в собі Петрусь. – Листівку побачив на паркані, як ішов до школи-и-и, –  залився він сльозами.

–  А я що казав?! – не стримався знову кепківник із кутка. – Тут усі сьогодні контрреволюціонери, –  хихикнув він вимушено. – А цей, мо’, перший із них!..

–  Не всі, Нечипоре, –  заперечила третя, що сиділа на краєчку ослона. – Ми з Карпом тут за пожежу.

–  Сказала! А пожежа – хіба не контрреволюція? – ухопився за сказане Нечипір. – Ще й яка, коли хочеш знати! Може й більша, ніж оті листівки, бенеря б їх забрала!..

Петрик прислухався до стишених розмов людей у загородці і все більше переймався страхом невідомого, чекав, як і всі, виклику та допиту, що відбувався за закритими подвійними дверима. Із-за них, як стихали перемовки, долітали приглушені голоси і навіть скрики.

Із одних дверей у коридор вийшов Дорошенко, а йому вслід Ромко, обидва пішли геть до виходу, із інших дверей депеушник вивів заюшеного Кобзаря із руками за спиною і повів його до виходу, а за сусідніми дверима почувся такий крик, що в Петрика аж душа впала в п’яти, як при батькових побоях.

Час тягся повільно і острашливо не лише для Петрика. Та ось одні двері допитної різко відчинилися і звідти ніби вивалився якийсь довговусий дядько в сірій старій солдатській шинелі і такій же смушевій шапці, ледь накладеній на голову, за ним слідом інший –  молодий, у реміняччі через плечі, в чорних галіфе і лискучих бульдових хромових чоботях. Другий поспішно, але обережно прикрив за собою обидвоє дверей, звелів вусатому почекати, а сам пішов на вулицю.

–  Що там, Федоре? – запитав довговусого чубатий і зарослий на лиці молодик із загородки. – про що допитували?

–  Про те ж саме і так само, –  відказав вусань, схитнувши головою. – Контра, вона і є та буде контрою! Про що ж би ще?..

–  Б’ють? – уточнив чубатий.

–  Мені поки-що лише грозили, –  прошепотів вусань, косячи очима на двері. – Та буде, видно, ще всього, –  докинув він, сплюнувши. – Тримайся, Трохиме, і не бійся, –  відвернувся згодом.

–  А тут що за перемови? – напав на Федора молодик у реміняччі, увійшовши із вартовим з вулиці. – В каземат його! В допр! Чуєш? У третю! – наказав, погрізнішавши, стражникові. – Попередь, їжі не давати до нашої команди!

–  Єсть, у допр! – ледь звів голову конвойний. – Вперед, не поспішати, не тікати і слухати моїх наказів, бо стрілятиму без попередження, –  звелів він довговусому Федорові.

–  Прокіп Чечіль, –  викликав молодик у реміняччі, як закрилися двері за конвоїром. – Хто із вас Чечіль? – видивлявся на загородців. – Чому мовчите? – сердився.

–  Ну, я! А що? – поволі підвівся якийсь чоловік, звичним рухом збивши смушеву чорну шапку набакир.

–  Не щокай, а заходи! – погрозив і голосом, і насупленим поглядом. – Корчиш із себе панянку, ніби не знаєш нічого.

–  Слава тобі, Боже! Прийшла черга й до нас, –  неквапом пішов Прокіп, чухмарячи потилицю. – Пиндючишся, грозишся, як індик отой, –  подивився він на молодика, безбоязно ощирившись смішком.

–  А нас же… коли покличете вже? – несміло обізвалася молодиця в подзьобинах на рум’яних щоках.

–  Викличемо до завтра всіх! Не репетуй тут мені! – протяжно подивився молодик на Прісю.

–  Та я б і чекала, як усі, але ж дитя годувати вже час, –  нагадала вона.

–  Не здохне твоє дитя, контра! – гримнув злобиво той. – А здохне, то ще й краще! – пішов він за Чечелем