Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

із своїм мільйонером, хоч вони, по величезному особняку було видно, таки великі патріоти. І ось зараз я їх побачу на власні очі, по-українськи гостинних, по-американськи собі на умі…

Одначе ні в під’їзді, ні у просторому передпокої, що переходив у широку, яскраво освітлену залу, мене ніхто не зустрів, а кілька десятків гостей, що звільна походжали приміщенням, взагалі не звернули на мене уваги. Цілком в американському дусі! Отакий парастас!

Жжжжах, як з мене пруть ці допотопні радянські штампи! А тут, з усього видно, зібралося товариство суперсучасне, модерне… Гламурне! Незнайоме! Воістино, паралельний світ, у якому всім до всіх паралельно, окрім, звичайно, власної геніальної і коханої персони… Хоча це на перший погляд. А коли уважніше придивитися, то побачиш звичайний, давно описаний в літературі, невмирущий і незнищенний, разом з тим цілком реальний і суто український

ЯРМАРОК МАРНОСЛАВ'Я

І всі тут про це знають. А тому й збіглися, щоб побазарювати в прямому і переносному значення цього слова, і якщо не продатися, то поторгуватися, або просто «показать товар лицом». Як он та розфуфирена волоока красунечка дуже скидається на літературну «поп-звєзду», яка не злазить з телеекрана, розпатякуючи, як вона неждано-негадано сіла і ненароком написала культовий роман, який у неї тут таки купило таке ж культове видавництво і тут таки видало, і тут таки шанувальники культової літератури, прості пострадянські «культяпки-головотяпки» розхапали книжку ще гарячою, а вона сіла зразу ж писати паралельно аж чотири нових культових романи, авторські права на які вже закупили ще три, ні, чотири культових видавці… Отака, вся культова наша Параша!

Н-да! Оце талантище! Тут цілий вік мучишся, усіх мучиш — і мертвих, і живих, і спокутуєш гріхи перед Її Величністю Літературою, витираєш ноги до дір у підошвах, перед тим, як до неї у двері постукати, а тим часом усі, кому не лінь, витирають ноги об тебе, а ця «звезда», невідомо звідки вона впала на наші Парнаси, лиш пукнула і вже — там, у Храмі Літератури! Поряд з Толстим, Чеховим, Шевченком, Франком, Українкою… Принаймні, так вона думає! Хоча навряд чи взагалі ця самовпевнена пава здогадується про їхнє існування… Що поробиш, коли для неї література — щонайменше тусовка з пивом у кафе-кнайпі «Павіан» з такими ж «великими і всесвітньо знаними» у наших Васюках, як вона сама.

А щодо класиків, то вона їх разом з їхньою нудною мурою і ще нуднішою вчителькою літератури навіки забула у своїй старій школі на Солом'янці чи в пристоличному райцентрі. Або в передмісті Києва, як ота міщаночка, що блудить неприкаяна поміж гостей… Печальне дитя комуналки, яке виростало і формувалося в письменницю, як зізнавалося нещодавно по радіо в інтерв’ю, не серед пахощів квітів під щебет солов’я і шум лісів, а під скрип залізних койок, сварки сусідок у задушливому смороді спільної кухні, про що й пише… Років зо два тому її так активно «розкручували» на всіх засобах масової інформації, що в бідної досі голова йде обертом.

А може, бідачині так незатишно, що її забули на тій самій кухні, і взялися «крутити» якогось ще крутішого романіста Крутобокова?

О! І він тут, цей «всесвітньо відомий письменник», якого всі друкують, але ніхто не читає. Навіть Хівря, яка конче мусить бути в курсі укрсучпроцесу (таким «терміном» обзивають нині те, що в радянські часи вважалося святою святих, — творчу потугу сотень і тисяч одержимих графоманією), інакше її просто не пустять на тусню з бутербродами.

До речі, де ж вона, вєліколєпная Хавронья? Невже не пробилася? Жаль, а то б познайомила он з тим паном, що здалеку схожий на містера Х., авжеж, того самого «розвінчувача міфів» про Шевченка та решту класиків, якого стара літературознавча гвардія, загартована в запеклій боротьбі за торжество комуністичних ідей в українській літературі, затаврувала гнівно ганьбою… за розтління національної цноти, попрання високого духу і всього нашого героїчного минулого. Отак!

«Бачите, — бува кричить по телефону ідейно-незбагненна Хівря, — цього мудрагеля пригнало з Америки святе бажання „відкрити“ українцям очі на „справжнього“ Шевченка, невигадану Лесю Українку і Франка без „каменярського тавра“, бо ті, „міфічні“ образи світочів, які темні українці „витворили“ у сліпій своїй любові-заблуді, заважають їм будувати нову капіталістичну Україн!».

Крім того всезнаюча подруга таємничо натякає, нібито їй достеменно відомо, що не так новочасні заморські ідеї, як тугий гаманець і, певно, ще тугенький «живчик» цього член-кора заокеанського спородили серед наукового жіноцтва справжній ажіотаж і силу-силенну послідовниць. Цілу секту! Вау! А Хівря не бреше: он як в’ються коло цього дебелого і досить-таки привабливого гуру юні літературні діви!

Однак, думаю, моя вічно вимушено-вимучена цнотливиця-подруга у своїх білялітературних дискурсах дещо помиляється: при нинішній сексуальній свободі цим амазонкам-феміністкам не так в ліжко хочеться застрибнути, як в Америку, або ж бодай якогось гранта запопасти. Що поробиш, завжди, в усі часи з нащадасвіту двері перед кволою жінкою відчиняла дужа чоловіча рука…

ТИ чуєш, Лоро?! Агов, де ти там, у якому позасвітті? Давай, вали до нас на тусню-пупсню!

Між іншим, Лорі, непорочній діві Орлеанській, коли вона починала свій шлях у літературу, було приблизно стільки ж літ, як цій рано попсутій попсовій «діві» — популярній авторці порнушного читва… Хоча, ні, набагато менше, бо юна панна зблизька виявилася сорокарічною, виснаженою бурхливим творчим життям, тіткою, а Лорі… а Лорі ТОДІ було… вісімнадцять… Бо-о-жжже! Лише вісімнадцять! Ні! Станіслав має рацію: не варто було так затискати гайки інтелігенції! Не варто… Переборщили ленінці-дзержинці! А коли спохватилися, було вже пізно — підточила шашіль книжна залізобетонні стіни неприступної імперії…

Та як би мене не точила короїдом ностальгія за тими часами, а свобода і демократія, які вони вже не є в нас мучені-кручені, таки, грубо кажучи, кращі за дорогу мені автократію-партократію. Так, і це доводиться визнати, навіть попри увесь цей божевільний шабаш сірятини, збоченців та ідіотів, які, відтіснивши справді талановитих, поперли з усіх дір, як таргани, і захопили усі стратегічні висоти і то на всіх суспільних рівнях, опустивши їх нижче пупа і навіть плінтуса.

О! А ось і яскравий представник племені тарганячого, який промишляє у сфері духовності — культовий видавець, назвемо його пан Богдан-Іван Кізякевич… Перший продуцент вітчизняного порночтива, хресний