Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

тему говорити. Але я підгледіла… Авжеж, за довгі роки нашого з нею спілкування, я спостерегла, що з'являється вона переважно в один і той же час — коли заходить сонце і на землю опускаються легкі фіалкові тіні. Цей час, здається, кінематографісти називають режимним… Тоді на мить розмивається тонкий перестінок між ЦИМ і ТИМ світами і з'являється Лора. Як моя «сутінкова дівчинка» із давньої казки для Сашуні… Іноді я чітко бачу її тонкий дівочий силует… Він трохи густіший за сутінки в кімнаті. Бачу, як вона, розмовляючи зі мною, ходить по квартирі, йде за мною на кухню, у ванну, підходить до вікна, до книжкової шафи, сідає на боковинку крісла. Мені цікаво за нею спостерігати, тому не вмикаю вечорами лампи, щоб не сполохати її. Чомусь здається мені, що теперішня Лора, на відміну від живої, боїться всього різкого, протестного, зокрема яскравого світла і гучного голосу. Любить присмерк і тишу. У всьому — присмерк й тишу. Навіть у стосунках. І мене приохотила до цієї стриманості. Хоча на загал, вона має рацію: це так романтично — сидіти, розмовляти, ніби ширяти, у тихих сутінках, у сутінковій тиші…

А якось Лора мені призналася, що на цьому світі майже жодна із її мрій не збулася. Звичайно, тепер вона розуміє, що все те, навіть мрії — тимчасова суєта, та все ж шкодує, що ніколи не мала великого, просторого власного помешкання, про яке мріяла дитиною, коли вони всією сім'єю тіснилися у комірному, та й згодом, коли жила в однокімнатній квартирці в Києві. І хоч там, звідки вона приходить, їй комфортно і просторо, але все одно шкода, що тут їй було тісно й незатишно…

Цього разу Лора слово в слово повторила своє зізнання, але з іще більшим смутком. Навіть її силует здавався похнюпленим і печальним, як осінній туман…

— «Комфортно й просторо» — це, мабуть, якась алегорія? Адже я не розумію, як може бути просторо в домовині? — цим дурним запитанням я хотіла спровокувати Лору бодай на скупу інформацію про ТОЙ СВІТ, але раптом пролунав різкий дзвінок. Лора злякано метнулася, впала тінню на стіну і розтанула.

А я у полоні сновидіння довго не могла збагнути, звідки той дзвін, а коли втямила, не бажала озиватися до світу. Однак телефон настійливо вимагав взяти слухавку. І я взяла.

— Я перепрошую, чи можна чути пані Ясінську? — спитав у слухавці діловий жіночий голос з відчутним акцентом.

О! Олександро! А це ще хто по твою душу? Чи не ті самі патріоти, які з відомих причин так затято ігнорують тебе?

— Ви поми… — хотіла сказати, що вони помилилися, що тут така не живе, але передумала:

— Так, це я… я слухаю…

— Вам телефонує а-а прес-секретар пані Христини Юрчишин-Вейс… Мене звуть Ірен, і мені а-а доручено повідомити вам, що вас запрошено на прийняття до пані Юрчишин-Вейс з нагоди виходу у світ її роману а-а про Булгакова. Нам відомо, що ви теж а-а романістка, а-а тому пані Христина хоче вас бачити а-а у себе на прийнятті, що відбудеться завтра о сімнадцятій годині у неї в салоні, — чітко і чемно, як автомат, повідомила незнайома Ірен…

— Дякую, але я навряд чи зможу… бачите… мені нездоровиться…

— Нам це відомо та все ж пані Хористина дуже просила… По вас приїде авто рівно о шістнадцятій нуль-нуль. А-а прошу, кажіть адресу… Або… що передати пані Юрчишин-Вейс?

Запрошення було таким несподіваним, що я розгубилася. Що за пані і звідки вона все знає про мене? І взагалі цікаво, навіщо я їй на тому прийнятті?

— Перепрошую, що передати пані Христині? — чемно перепитала Ірен, і мені, заскоченій так зненацька, нічого не зоставалося, як дати згоду.

Була зла на саму себе, що піддалася на авантюру, та водночас рада, бо підготовка до «прийняття», себто прийому, врятує мене від зайвого і небезпечного для моєї голови нервування через ту революцію.

Та й цікаво, хто і що за цим запрошенням стоїть? Перебрала у пам’яті всіх знайомих, але жодного не знайшла, хто б у такі тривожні дні мав совість влаштовувати вечірки чи ходити по гостях. Люди, агов! Надворі осінь 2004 року! У Києві революція! Початок парламентських виборів. Знову український світ розколовся на дрібні друзки! Майдан вирує повсталим людом! Люд скандує: «Ющенко! Юля!» Кипить жовтогарячими прапорами! На Хрещатику — зелені намети! Палають багаття! Фронт! По телевізору показують: на залізничному вокзалі висадився біло-синій гірничий Донбас на підтримку Януковича. От-от почнеться громадянська війна! А цій американці раути в голові! В такий час… А справді, є над чим замислитись… А може, піти?.. З цікавості, що вони там затівають, ті американці?! Он вже й Сорос вчора, показував якийсь канал, прилетів, певно, проконтролювати, на що пішли його гроші… Ні, відмовлятися не варто. Там щось таки має бути… Гадаю, пані Юрчишин-Вейс недурно кличе мене у свій паралельний світ… Тож треба з усією відповідальністю поставитися до запрошення. І вже викликати колись персональну перукарку, а тепер просто подругу Дору, щоб «сделать голову, а заодно и лицо».

Стара Дора, свідок усіх моїх злетів і падінь, прилетіла як на крилах, ахала-охала, що, нарешті, мене поцінували і скрізь кличуть, і на радіо, і на телебачення, ах, вона так любить мене слухати і дивитися, а тому вона все зробить, аби я була, «как звезда голливудская». І через пів години під її руками я справді стала трохи схожа на підстаркувату Грету Гарбо.

Заплативши Дорі щедро за добрі слова і метаморфози, випровадила за двері, а сама, одягнувши подаровану Сашунею модну блузку, стала чекати. Рівно о шістнадцятій приїхала Ірен, гламурна, ніби щойно з подіуму, посадила в сріблясте «volvo» і привезла під особняк на Тарасівській, який пані Юрчишин-Вейс, як пояснила, ось уже третій рік разом із чоловіком — відомим американським бізнесменом — винаймали під житло. Яким бізнесом займається пан Вейс, Ірен не відала, але знала, що він, як і дружина, великий патріот України. І шанує патріотів. Якщо цей комплімент стосувався мене, то… ну, просто я не знала, як реагувати, позаяк, звичайно, вважаю себе патріоткою, але трохи іншого штибу, ніж пані Вейс