Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

І взагалі, Лоро, скажи, ради усього святого, може, і той «підпільний обком», і причетність до нього Станіслава, насправді, «бред сивой кобылы по кличке Санька»?

Але Лора не озивається… І тільки один Бог знає, як мені не вистачає якраз її, ірреальної Лори, аби збагнути нашу таку майже нереальну реальність…

На щастя, за якийсь тиждень в Україні випогодиться і наш вутлий човник знову загойдається на дрібній хвильці у тихій гавані житейського моря. Та ненадовго, бо знову вибухне буря, але вже — у склянці води на моїй кухні…

Авжеж! Це була буря, яку я сама собі накаркала! Та де! Дванадцятибальний шторм, який ледь не зруйнував наш із Станіславом причал!

А почалося буря з блискавки, яка розпанахала Станіслава у той момент, коли він, випадково розгорнув якусь жовту газетку, яку нам кинули у поштову скриньку «доброзичливці», і прочитав інтерв'ю зі мною… Це… таке не по-радянськи одверте одкровення від святої великомучениці Олександри повергло його в кому! Він змертвів у буквальному сенсі цього слова! А було й чого… Продажні «жовтяки» з таким смаком, з таким азартом і фантазією розписали в деталях моє життя моїми нібито вустами-словами, що, здавалося, більшої збоченки, маразматички і монстра на пострадянському просторі, аніж я, годі було шукати. Та що — Станіслав?! Я сама була, як каже Сашуня, в шоці. Та де?! На грані нового інсульту. Але тепер, побачивши реакцію чоловіка, зрозуміла, що вмру смертю страшнішою — від його руки. А прочитавши підтвердження у білих від люті очах Станіслава, від жаху й відчаю заверещала:

— Сучі діти! Ти бачив, що вони понаписували?! Я ж і близько усього цього не говорила! Я їх повбиваю!

Певно, мій вереск протверезив Станіслава і відвернув від гріха. Отямившись, він одягнувся і хряснув дверима, залишивши мене наодинці із своєю сумнівною і скандальною славою.

Де він пропадав цілий тиждень, я не питала… І не спитаю. Боюся спровокувати Станіслава на вбивство…

А тим часом рекламне торнадо навколо мене розкручувалось з неймовірною швидкістю! Через день — інтерв'ю, виступ — по радіо, на телебаченні, і в кількох газетах зразу! Я знову була на вершині слави і справді була щаслива. І плювати мені було на бзіки Станіслава! Врешті решт, я не лізла в його справи кардинальські! В його партійно-державні інтриги! Не питала, де бродить місяцями, як пакосний кіт? І чи не пора було пошанувати свій патріарший вік?!

І взагалі, що я такого зробила?! Подумаєш, інтерв'ю! Та он шмонді різні політичні і затички артистичні не злазять з екранів, сповіщаючи, що їдять і чим какають! А я все-таки прожила життя, є що розказати, поділитись думками… А якщо муж має що ховати від людей, то хай сидить у своєму запічку-коконі! Теж мені — «человек в футляре»! А я-хо-чу-йти-в- но-гу-з-ча-сом і епохою суцільної відкритості і свободи моралі! Жити життям відомих, публічних і успішних людей! VIP-персон! Хай навіть це буде наївна красива ілюзія! Ну то й що?! Я прагну красивих ілюзій! Я хочу красивого життя! З усіма його прибамбасами! Хочу, щоб мене перетирали в зубах перекупки на Бессарабському ринку, щоб мені мили кістки посудомийки і заздрили лютою заздрістю усі українські мисткині! Як заздрили колись! Хаврона, наприклад… Хоч вона й так вже від заздрості сатаніє. Дзвонила недавно: «У-у-у, ти що, здуріла? Посміховище з себе робиш! Розпатякалась… Увесь Київ сміється! Хочеш, щоб тобі голову відкрутили? Той самий Пришембовський! Але я тобі гарантую — лиш щось ляпнеш про мене — уб'ю!».

Ага, Хавроно — стара вороно, докаркалась? Тебе ніхто за язик не тягнув — сама зізналася, що боїшся правди про своє минуле, демократко бісова! Але не бійся. Тебе ніхто піарити не буде. Так і зачучвирієш вічно голодним хлебталом коло своїх патріотів! Від заздрості! До моєї слави! У-у, шакали! А ви хотіли, аби я здохла в невідомості?! Стара, хвора… А не вийде! Бо в цій сліпучій суєті, у сяйві прожекторів я забула про хворобу! Шкода тільки, що вона, клята, мене не забуває… І часто після запису на телебаченні чи розмови з черговою газетяркою починає мене просто терзати: моторошно болить голова, терпнуть ноги і руки, дерев'яніє язик…

Але я не здаюсь. Так, ради хвилини, короткої миті зіркового життя, я ладна навіть умерти! І можливо, так воно і сталося б, якби не Лора…

…Одного золотого осіннього вечора 2003 року, повернувшись додому після чергового запису на телебаченні, я раптом відчула, що вмираю… Ніби хтось виймає з мене душу… І я не маю сили боронитися… і боротися за життя. Тож лежала розпростерта посеред кімнати і спокійно наслухала, як з мене виймають душу, мов шовковий носовичок з кишені… Я навіть чула, як він лоскоче мені легені… І коли потемніло в очах, прийшла Лора. Сіла поряд, поклала холодну долоню на моє гаряче чоло і спитала:

— Саню, що ти собі думаєш? На що тратиш і себе, і життя? Навіщо оббріхуєш себе? Виставляєш на показ свій… негатив? Начебто повія яка! Нащо тобі ця слава дешева? Ти ж мудра, талановита, добра… Ти ж розумієш, що не для того тут залишена… Тож навіщо примножуєш темряву, коли можеш примножувати світло? Життя безконечне, але не тут. Тут воно відміряне кожному на стільки, на скільки він здатний множити світло. Ти ж обіцяла перевидати наш роман і написати свій… Ти порушуєш обітницю. Втретє. Четвертого разу не буде… Ти чуєш, четвертого разу не буде!

Сказала, гірко зітхнула і пішла назад у свій потойбічний чи паралельний світ. І то так швидко, що я не встигла навіть обуритись. Зате відчула біля серця легкий трепет і зрозуміла: то повернулась до мене моя душа…

Ніхто не вірить, а я напевно знаю, чи то пак, дякуючи Лорі, переконалася, що він існує — паралельний світ чи задзеркалля, потойбіччя, позасвіття, засвіти… Називайте, як хочете, а він є, і там зараз Лора. Живе чи існує — не знаю, як це назвати, і вона не каже, і взагалі не бажає на цю