У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

–  Піду до школи, а потім із Івасем – до тітки Килини, –  давився Петрик сніданком, бо сестри чекали на нього.

–  Батько і там тебе знайде, як захоче. Не будемо ж ми йому брехати, як почне бити!.. Встигнеш, не квапся так! – взялася вона вкладати в шаньку зшиток, невиливайку, ручку,   читанку і канапку-бутерброда. – Зі школи приходь додому, тоді щось придумаємо, батько вернеться геть пізно від млина.

За хвилину діти неквапом ішли до школи, Петрик дорогою перечитував “Паризьку комуну”, і дівчатка, не стерпівши його повільної ходи, побігли, залишивши брата на вулиці. Вже доходячи до шкільної хвіртки і повторюючи в умі урок, Петрик з віддалі побачив білий аркушик паперу, приклеєний на паркані біля хвіртки. Підійшовши ближче, він, задерши голову, із цікавістю прочитав написане вголос і диву дався: “Директорові школи пропонуємо за двадцять чотири години вибратися із міста, як зрадникові революції! При невиконанні цього попередження він заплатить життям!” Петрик враз забув про власні злигодні, шкода йому стало директора – знав того як доброго чоловіка, що вернувся з Сибіру, куди був засланий разом із батьками.

Оглянувшись навкіл і нікого не побачивши близько, хлопець удруге перечитав текст і спробував дістатися рукою до аркуша, але, як не силкувався, як не підскакував, зірвати його не спромігся. Тоді, відкривши хвіртку у двір та зупинившись поглядом на юрбі учнів, він крикнув на весь голос: “Кобзарю-у-у! Чуєш, Кобзарю-у-у! Ходи сюди-и-и!” – махав він рукою найвищому між підлітків. – “Бігом! Хутчій!” – повторив кілька разів настійно.

За мить уся орава була вже на вулиці і врізнобій читала наклеєну на паркані листівку. Петрика образило, що Кобзар, зірвавши її, не дав йому віднести листівку до директора, а понісся до учительської сам, потягши шлейфом за собою юрбу. Згодом задзвонив дзвінок, і учні поспіхом порозходилися по групах, так і не дочекавшись Кобзаря.

Усі вчителі трохи запізнилися на перший урок, але далі все було, як завжди, якщо не зважати на біль у сідницях, що дошкуляв Петрикові. Подія з листівкою для нього потроху маліла, хоч хлопці на перервах обзивали його “шпінгалетом” за те, що сам не дістався до неї. Марта Давидівна, Петрикова вчителька, вела уроки спокійно і впевнено. Учні її, як завжди, були дисципліновані і старанні. Петрикові здалося, що сьогодні вона його оминала увагою, і він, пригадуючи своє ковзання з Гори, червонів від сорому і ховав очі. “Знає чи не знає?” – роздумував він.

Ромко, що теж совався від болей, казав йому на перерві, що його не били, а тільки “шпетили”. “Ото батько! Ангел! Херувим! А в мене – кат із катів! Ірод із Євангелії!” – пронеслося в голові.

Раптом хтось постукав у двері. Марта Давидівна наказала дітям сидіти тихо і вийшла в коридор. Петрикові зробилося страшно, бо підсвідомо здогадався, що той виклик учительки може стосуватися його. І передчуття його не обманули.

–  Янчук! – гукнула Марта Давидівна, появившись у дверях. – Вийди сюди! – наказала якимось особливим голосом.

У Петрика йокнуло в грудях, він хапнув ротом повітря і, підтягуючи на ходу штанці, пішов до виходу.

–  Говори лише правду і тільки правду, чуєш? – наказала по-материнськи учневі. – Всім говори лише правду! – нахилилася, щоб застібнути хлопцеві гудзика на сорочині.

Петрик майже не чув Марти Давидівни, він здивовано й злякано дивився на чоловіка, що стояв поряд, у довгій сірій шинелі з кількома жовтаво-зеленими лацканами попереду, оперезаного реміняччям пасків, з яких звисали велика кобура з пістолетом і жовтава довга  піхва із шаблею, що досягала аж закаблуків чобіт, точнісінько така, як ота батькова, що відніс її минулої осені якимсь органам.

–  Вертайтеся, товаришко, до учнів і не наставляйте хлопця! – різко смикнув Петрика за руку депеушник. –   Скаже те, що нам треба! Де подінеться, коли попався?! – кинув холодно і погрозливо у її скорботно-співчутливі очі.

–  Ні при чому він у тому лихові! – аж скривилася Марта Давидівна. – Де ваша революційна честь і людська мораль? – гукнула, відкриваючи двері класу.

–  Самі розберемося, кажу, без ваших настанов і висновків! – люто кинув депеушник, тягнучи Петрика коридором до учительської.

Директор школи у кімнаті був один. Петрик добре знав його, бо, крім школи, неоднораз бачив його в себе вдома, як той навідував Марту Давидівну. Від хлопців не раз чув, що директор хоче одружитися з учителькою, а вона відмовляє йому із-за сина Вадька, який чомусь його не любить.

–  То яку вашу думку передати слідству, товаришу директоре? – утримуючи за руку Петрика, спитав депеушник.

–  Гадаю, товаришу Голик, що ваше твердження помилкове і згубно відіб’ється на вихованні учнів школи, адже і Янчук, і Кобзар – прикладні учні, батько Петрика всю революцію і по ній разом із своїм братом були прикладними червоними козаками…

–  Нам краще знати, хто ким був, –  перебив директора депеушник. – Повторюю, вашу думку я передам слідству, але вона є контрреволюційною.

–  Висновки так швидко, мабуть, ще рано робити. Претензій до учнів, тим більше до нього, –  вказав Джміль очима на Петрика, –  я не маю. В даному випадку, гадаю, треба розглядати якусь іншу контрверсію, не подібну до вашої.

–  Я ж не раджу вам, як учителювати й директорувати, –  образився Голик, –  то чому ви радите нам, як вести слідство? – ледь стримав він себе і потяг хлопця до дверей, не прощаючись. – Ти що думаєш, я тебе буду отак весь час тягати?! – сіпонув сердито Петрика уже в коридорі.

Перед тим, як відвести хлопця в ДПУ, він пішов із ним до паркану, щоб переконатися ще раз, чи дістає той рукою до місця, де була наклеєна листівка, а дорогою радив учневі, що він має говорити на слідстві.

–  Говори, як було, –  підказував він. – Батько дав тобі листівку, щоб ти її наклеїв, і ти його послухався. Зізнайся, що ти її написав так, як тобі підказував батько, печатними літерами і тістом приклеїв до паркана.