Химера - Михайло Савович Масютко

— Тепер я вже знаю, хто ви такий, — заговорив, посміхаючись Андрій, — ви Мефістофель. Ви прийшли по мою душу так само, як колись приходили по душу Фауста.

— О, ні. Ви помиляєтесь, мій друже, сили такої, яку в свій час розпізнали своїм чуттям люди, вже нема.

— Як нема? — продовжував жартувати інженер. — Хіба сили Люципера, як і сили Бога, не вічно існують?

— Іноді не вічно, — відповідав загадковий співрозмовник.

— Вказаний вами Мефістофель був покараний за промах з Фаустом. Він оматеріалізувався.

— Як це розуміти?

— Цю силу було розпорошено і переселено в людські душі. Вашої душі мені не треба, — продовжував незнайомий, — так само, як не треба вашого винаходу. Я просто прийшов вам допомогти.

— Дякую, але ви запізнилися, — відповідав йому Андрій.

— робота вся закінчена, і я ніякої допомоги тепер уже не потребую.

— Ні, ви помиляєтесь. Я прийшов своєчасно. Я знаю ваші бажання і прагнення. Я знаю, що ви прагнете не лише до слави, а горите бажанням не менш, ніж покійний Фауст, пізнавати світ. І в цьому я хочу вам допомогти.

Андрій пройнявся деякою повагою до цієї особи, але продовжував вести розмову жартівливим тоном.

— Ви не курите? — запитав він.

— Ні.

— А диму ви не боїтеся?

— Дим мені ніякої шкоди не приносить, так само, як не приносить користі повітря, без якого люди вмирають.

— Тоді я сам закурю. Ви не заперечуєте?

— Будь ласка.

— У який спосіб, прошу пана сказати, ви маєте намір допомогти мені пізнати світ? — затягнувшись димом, запитав Андрій.

— Це відбудеться у той спосіб, що я час від часу відвідуючи вас, буду пояснювати вам загадкові явища нашого світу, покажу вам те, чого людина не спроможна пізнати своїм сприйманням. Ви уявите, чим є весь довколишній світ і чим є у цьому світі людина. В дечому ми скористаємося вашим апаратом. Звичайно, ви можете заперечувати й спростовувати мої твердження, якщо знайдете для цього відповідні підстави.

— Але для цього потрібен час і відповідні ресурси. Хоч я людина не вимоглива і звик до злиденного життя, та я мушу мати щодня шматок хліба і бодай якусь маргарину.

— От горе мені з тими вченими. Трохи не знімаєте зорі з неба, а в заволодінні серця дівчини виявляєте дитячу безпорадність. Ви цілком ідете слідами Фауста: хочете мати навіть його Маргариту.

Андрій не відразу зрозумів свого співрозмовника й деякий час дивився на нього здивованими очима, але нарешті зорієнтувався:

— Ви ослухались, пане, я не сказав Маргариту, а сказав маргарину.

— Що це означає?

— Це таке штучне масло, яким ми тепер харчуємося бо воно набагато дешевше, до того ж справжнього масла в нас тепер не буває.

— О, про це не турбуйтеся. На час вашої дружби зі мною, ви будете повністю забезпечені харчуванням і вільним часом для наших розмов та для вашого відпочинку. У цьому покладіться на мене. А щодо Маргарита то скажу вам, раз уже про це зайшла мова, що ви її достойний. І я вам прийду на допомогу, якщо це потрібно буде.

— Ну що ж, — вже серйозно заговорив Андрій, — я приймаю вашу пропозицію. Я справді горю бажанням пізнати світ. Навколо мене стільки загадкового, чого я ніяк не можу розгадати, що радий вашій появі. Але ви мені так і не сказали, хто ви такий. Я не знаю вашого імені й не знаю, де вас шукати.

— Я представник тієї сили, закони якої ви, матеріалісти, визнаєте, а саму силу не визнаєте. Своє ім’я я не можу вам сказати, бо його не можна передати людською мовою. Отже, вам належить зробити сьогодні ще одне хрещення. Я погоджуся з тим ім’ям, яке ви мені дасте. Шукати мене не треба. Я сам буду приходити до вас, як тільки вам того забажається.

— Ага, добре. Як же вас назвати? — міркував уголос Андрій. — Я думаю, що вас слід назвати не людським ім’ям.

— Як хочете, — була відповідь.

— Ну, що ж? — трохи подумавши, сказав Сушко. — Я вас назву Ефіром, оскільки ви, як я зрозумів, прийшли до мене просто з ефіру. Я буду називати вас «пане Ефіре», а не «товаришу», як ведеться у нашій країні, бо вважаю, що звертатися мені до вас словом «товариш» не випадає.

— Не заперечую проти всього, — відповів новохрещений.

— Вас я буду називати «пане Андрій». Не заперечуєте?

— Будь ласка.

— Але я вас хочу попередити про одну умову нашої дружби, — продовжував Ефір, звівши брови двома нерівними дугами, ви не можете виказувати людям свого винаходу без моєї згоди на це. А втім, як хочете. Тільки ви будете дуже шкодувати, коли зробите це передчасно. Наша дружба тоді порветься.

— Я не дуже поспішаю з опублікуванням цього винаходу. Я й без вас збирався перш, ніж віддати свій апарат людям, використати його для розкриття деяких загадкових явищ серед природи і людей.

— Добре.

Ефір встав.

— Нам час прощатися, вже пізно. Вибачте, що стомив вас, але завтра неділя, і, я думаю, ви зможете ще добре відпочити. Добраніч вам, пане Андрію. Ефір подався не до дверей, а до вікна. Андрій не зауважив, як і коли той опинився за шибками. Стоячи на підвіконню, він ще раз вклонився Андрієві і зник у темряві.

— Як? Він скочив з четвертого поверху?

Андрій кинувся до вікна, розчинив обидві віконниці, та в пітьмі нікого не бачив.

«Може він проник до кімнати карнизом через вікно, а мені здалося, що він зайшов у двері?»

На карнизах нікого не було.

«Карниз такий вузенький, що на ньому ні один циркач не втримався б», — зробив висновок Андрій, ударив себе долонею по чолі, напівсвідомо роздягнувся і пішов спати.

Скоро він заснув