Химера - Михайло Савович Масютко

— Ви його тепер заберете чи згодом? — спитав Гадюкіна Кнур.

— Пізніше. Хай трохи погуляє. Тепер же санкції ми ще не маємо.

— Я дам санкцію, — вихопився Кобрін. — Бланки в мене є.

— Та ні, тепер не треба, — стримав його Гадюкін. — Зніміть з нього наручники, вийміть грушу з рота і виведіть його, — наказав він своїм підручним.

— Я до самого Звєрєва дійду, — казав Кабанець, виходячи за двері.

— Доходь хоч до самого Змієва. Ти вже своє одспівав, — кинув йому навздогін Гадюкін.

— А все-таки, — сказав Кобрін, коли зачинилися двері за Кабанцем, — треба було б його відразу забрати. Буде ходити, варнякати між людьми.

— Хай поварнякає. Я підішлю до нього своїх слухачів — вагоміша справа буде, — пояснив Гадюкін. Та тут обізвався товариш П’явкін.

— А чи не помітили ви, товариші, — сказав він, — що цей самий Кабанець це психічно неунормована людина? Хіба може комуніст з нормальною психікою кричати: «Рятуйте, хто в Бога вірує»? Хіба може нормальна людина членам партбюро дулі показувати? А те, що він виліз на трибуну й півгодини стояв мовчки, як пень, хіба не свідчить про розлад психіки? Або ота його маячня про гроба. Кого це з нас він бачив у труні та ще й, як він каже, що всі ми, буцімто, були в білих тапочках?

— Ай справді, — обізвався Бугай, — як ми цього досі не зауважили? Каже, що всіх нас він бачив у гробу. Хіба ж ми всі могли б поміститися в одній труні?

— Я пропоную ізолювати його у психлікарні, — сказав П’явкін.

— Я не заперечую, мені менше буде клопоту з ним; — погодився Г адюкін.

Це одне, — продовжував П’явкін. — А друге, якщо ми його засудимо, він відбуде свій строк і прийде назад додому та ще наробить якогось лиха. А там, у психлікарні, будемо тримати його скільки схочемо. Ми мусимо не тільки боротися із злочинами, а й попереджувати їх.

— Це дуже розумне рішення, — висловив думку Кнур.

— І це треба зробити якнайшвидше, — вставив своє слово Бугай. — Бо коли б він на когось з нас ще не напав. Тепер від нього всього можна дожидати.

— Сьогодні ж подзвоню товаришу Пшикману — хай пошле до нього своїх санітарів та забере його, — висказав своє рішення Г адюкін.

— Ще треба буде оформити отого Ззадулатку, щоб не роззявляв свою пельку на людях.

А взагалі, товариші, нам ні на хвилину не можна втрачати нашої більшовицької пильності, бо з усіх закутів лізе ворожа ідеологія. Пильність, пильність і ще раз пильність.

— Переходимо до другого питання: про стан ідеологічної роботи в партійних осередках, — об’явив товариш Жеребець.

Інженер Андрій Сушко сидів за столом своєї робітні, яка одночасно служила йому й за спальню і переживав глибоку радість творця. Було вже за північ. Давно припинився дзвін трамваїв, і думати йому тепер ніщо не перешкоджало.

Андрій відкинувся на спинку крісла, склав руки на грудях і виглядав, як людина, що виконала титанічну працю. Очі його світилися рубіновим блиском переможця.

Якби він мав наречену і якби вона побачила його в цю мить, то, напевно, полюбила б подвійною любов’ю.

Перед Андрієм на столі стояв невеликий прилад, що нагадував своєю будовою застарілий фотоапарат. Біля приладу лежало кілька аркушів списаного паперу-записки, що пояснювали роботу апарата, який щойно скінчив писати Андрій.

Андрій дивився то на свій апарат, то в темінь за вікном. Думки роями снувалися в його голові.

Що принесе йому цей маленький прилад, плід дев’ятирічної напруженої праці?

Скільки ночей недоспано? Скільки днів проведено впроголодь? У ці маленькі коліщатка й лінзи вкладено і його силу, і здоров’я, і молодість. Але що це все важить проти тієї глибокої радості, яку він переживає нині?

Сушко потягся до апарата, присунув його до себе ближче, крутнув невеличке коліщатко збоку, вимкнув у кімнаті світло, і прилад запрацював тихим шумом. На освітленому екранчику, що ховався за дверцятами апарата пропливали різні картини.

Ось людина схилилася над своїми записками. Це, напевно, такий самий роботяга, як він — винахідник, або вчений, а, може, скряга, якому нові прибутки не дають спокою вночі.

Андрій перевів об’єктив апарата в інший бік. Він побачив драбину, на якій стояла людина і відчиняла вікно якоїсь квартири. Хто це? Злодій? Андрій перевів об’єктив апарата на кілька секунд нижче і побачив під драбиною ще двоє людей.

— Злодії, — вирішив Андрій.

Він глянув на шкалу апарата — подія відбувалася за 720 метрів від нього. Чи міг би він запобігти злочинові? Може й зміг би, — промайнуло в його голові, але тоді довелося б передчасно розкрити свій винахід, і Андрій перевів апарат на інший об’єкт.

Знову зароїлися думки в Андрійковій голові. Де може бути використано його винахід? Ним можуть користуватися слідчі органи. Яка сильна зброя проти злодійства! Його можна використати на війні. Яка сильна зброя для розвідки! Апарат діє на три тисячі метрів. Апаратом можуть користуватися геологи, його промені легко проникають у землю до п’ятсот метрів. Скільки нових корисних копалин відкриє людям ця маленька машина? Апарат може пересвітити людину. І не так, як Рентгенові промені — крізь цей апарат можна побачити найдрібніші частинки всього людського організму. Скільком людям він збереже життя!

Тим часом на екрані апарата з’явилася нова картина. Андрій побачив закохану пару серед чудового пейзажу розквітлої навесні природи.

Йому стало заздрісно. Чому він не може бути закоханим? Хіба він не має права на любов? Хіба він не вартий кохання?

Найкращі літа своєї молодості він віддав цій маленькій машинці. Йому стало жаль самого себе: його охопила злість