Химера - Михайло Савович Масютко

Андрій вимкнув апарат.

Як він назве свій винахід, свою рідну дитину, яку так довго викохував? Хіба підібрати якусь латинську назву, яка вказувала б на властивості апарата, принципи його дії? Але ні. Це буде довга назва і не зрозуміла для людей.

Хіба назвати його іменем людини, яку він найдужче любить? Але друга-нареченої він не має. Нема кому віддати таку велику шану. Хіба назвати своїм ім’ям? «Андрій» — трохи незграбно. «Сушко» — теж. Назвати своїми ініціалами? «АС» — теж незграбно. Хіба «Ан» і «С»? «Анс» — вирішив Андрій.

Винахідник, задоволений ще одним своїм маленьким винаходом-хрещенням апарата, увімкнув світло, запалив цигарку і глибоко втягнув у себе тютюновий дим. Дим здавався солодким.

Андрій пройшовся вздовж кімнати, як до цього звик за час довгих роздумів над своїм винаходом. Спати цієї ночі він не міг.

Раптом йому захотілося випити вина, бути веселим і безтурботним, як бувають люди на хрестинах своїх дітей. Та вина в Андрієвій хаті ніколи не водилося, і він скоро вгамував своє бажання. Він знову сів у крісло. Тепер уже жодні думки не йшли до голови. Наче перебував у якомусь півсні. Але що це? Відхилилися двері? Хіба він їх не замкнув на два замки, як це він завжди робив, коли працював над своїм апаратом? Не може бути! Він двері замкнув! Крізь двері ввійшла людина. Його охопив жах.

Андрієві спочатку здалося, що то його покійний батько, згодом у рисах цієї людини він розпізнав риси свого брата. Проте, ні. Це не батько і не брат, але в обличчі було щось знайоме й рідне. Людина підходить ближче. І що ближче вона наближалась, то більше змінювались риси її обличчя. Вже не було в цій постаті нічого ні близького, ні рідного, а навпаки — щось чуже і вороже. І коли людина підійшла зовсім близько, то Андрій уже нічого не пізнавав у рисах її обличчя. Була якась загадкова невиразність.

— Хто ви такий? Як ви проникли до мого мешкання в такий пізній час? — вигукнув Андрій, ставши перед невідомим і машинально шукаючи чогось, щоб оборонятися.

— Не хвилюйтеся, — промовила людина з приємним тембром голосу, — і не нарікайте самі на себе. Двері ви не забули замкнути. Вони ретельно замкнені на два оберти ключа в обох замках. Можете перевірити. Якщо ви мене боїтеся, — спокійним тоном продовжував незнайомий, — я підніму догори руки, а ви можете озброїтися чим хочете й перевірити свої замки в дверях. Прошу зробити це. Я хочу, щоб ви впевнилися в тому, що ваші двері замкнені й що вам не загрожує жодна небезпека.

— Може, примара, — майнуло в Андрієвій голові, і він позадкував до дверей, не випускаючи з зору незнайомого. Двері справді були замкнені. Андрій протер очі. Незнайомий стояв з піднесеними догори руками.

— Хто ви такий? — знову вигукнув винахідник. — Ви шпигун? Вам треба мій винахід?! Ви володієте гіпнозом і хочете мене обдурити!!

— Прошу заспокоїтися і сісти на своє місце. Вам не загрожує небезпека, — знову лагідно заговорила людина.

— Але спочатку скажіть мені, як ви проникли до моєї квартири, чому зайшли без дозволу до кімнати і чого вам треба від мене у такий пізній час.

— Я вам про все розповім, шановний Андрію, — відповів незнайомий, — прошу сісти і вислухати мене.

— Знає як я називаюся, подумав Андрій, і йому знову здалося у рисах цієї людини щось рідне і знайоме. Він погодився сісти і вислухати її.

Незнайомий сів при столі напроти й заговорив:

— Насамперед я хочу, щоб ви переконалися, хто я такий. Повірте моєму слову, що я не спричиню вам зла, якщо ви самі його на себе не накличете.

Тимчасом Андрій, оговтавшись, старанно вивчав свого співрозмовника. Він ніяк не міг визначити його віку. Це було обличчя, на якому не позначились сліди тяжких переживань, воно було без зморщок, як у дитини. Між тим уважні, розумні, але безпристрасні сірі очі підказували Андрієві, що він має справу з досвідченою довгим життям особою. Іноді здавалося Андрієві, що перед ним юнак, який щойно ступив на шлях самостійного життя, іноді — що перед ним старець. Коли незнайомий говорив, його обличчя не виказувало ні пристрасті, ні спокою, і від руху уст не утворювалося на обличчі зморщок, лише його темнокаштанові брови (такого ж кольору, як і волосся на голові) часом піднімалися то занадто високо на широкому чолі, утворюючи дві неоднаково зігнуті дуги, то складалися рівними рисами.

Він був блідий. Здавалося, що його обличчя ніколи не торкався промінь сонця.

«Мабуть емгебіст, — подумав Андрій, вони всі такі білі, бо виконують свою роботу вночі, а вдень сплять, і ніколи сонця не бачать».

— Ні, я не емгебіст, — розгадав Андрієву думку незнайомий, чим украй здивував його. — Я вже звернув вашу увагу, шановний інженере, на те, що двері ваші були зачинені, коли я до вас з’явився. МГБ ще не володіє засобом проникнення крізь замкнені двері. Чужоземна розвідка, за шпиіуна якої ви мене допіру прийняли, також такого засобу не знає.

— Хто ж ви такий? Кажіть нарешті, — не стерпів Андрій.

— Я навмисне звертаю вашу увагу, мій друже, на те, як я проник сюди, бо при ваших твердих матеріалістичних поглядах важко буде повірити мені, і цим ви зможете наробити собі великої шкоди.

Я особа не матеріальна. Візьміть мою руку і переконайтесь у тому.

Незнайомий поклав на стіл свою руку. Вона була така ж біла, як і його обличчя. Андрій взяв у свою долоню пальці незнайомого, але не відчув у них ні тепла, ні холоду, ні ваги, ні руки.

— Повірте мені, — продовжував незнайомий, — що я значно глибше проникаю і набагато далі бачу, ніж ваш апарат Анс, як ви його щойно назвали.

«Знає й про апарат і про його дію, — подумав Андрій, — про це ніхто з людей не має*знати. Я