Химера - Михайло Савович Масютко

Наступного дня Андрій встав з обважнілою головою. Було вже нерано.

Перше, що спало йому на думку — це вчорашні відвідини таємничого гостя.

«Що це? Сон, мара чи дійсність?» Скочивши з ліжка, поспішно вдягнувся і насамперед пильно оглянув двері й вікно. Не було жодних слідів проникнення крізь них людини.

«Я надто стомився роботою над своїм приладом, — зробив висновок Сушко, — на мене вже находять галюцинації. Так можна збожеволіти. Мені треба взяти відпустку та добре відпочити».

Андрій забрав зі столу свій апарат і разом з записками переніс його до шафи, що стояла в кутку кімнати. Шафу Андрій замкнув, а ключ сховав у шухляду столу.

Після цього він вирішив поголитися і добре вмитися. Намагався ні про що не думати й забути минулу ніч. Голячись, Андрій зауважив сиві волоски на своїх скронях, а на чолі зайву зморшку. Він з жалем у серці ще раз подумав, що минають його найкращі літа, що він надто перевантажив себе працею.

«Так далі жити не можна», — зробив висновок сам для себе. Коли Андрій вмився холодною водою й освіжився одеколоном, він відчув бадьорість у своєму тілі. Ясне сонце, що проникало крізь єдине вікно кімнати, влило радість у нього, і він вирішив піти поснідати до їдальні.

«Перед сніданком я вип’ю склянку портвейну, і це додасть мені сили, нерви мої заспокояться», — подумав він.

В їдальні не було багато людей, бо час сніданку давно вже минув. За столами сиділо по одній, по дві особи. Андрій пройшов у кінець зали, підійшов до крайнього стола, за яким сидів незнайомий чоловік, запитав, чи вільне місце.

— Прошу, — була відповідь.

Андрій сів за стіл і погляд його спинився на людині, що сиділа напроти. В ній він упізнав учорашнього гостя.

— Добридень, пане Андрію, — першим привітався гість.

— Як вам спалося цієї ночі?

В Андрія перебіг холодок поза шкірою на спині, але він не хотів виказати свого відчуття і відповів спокійно:

— Добридень. Спалося добре. Дякую.

— Ви дуже добре зробили, що вирішили взяти собі відпустку Вона вам зараз конче потрібна.

Андрій мовчав.

— Я знаю, — продовжував Ефір, — що ця зустріч зараз для вас неприємна. Ви б не хотіли бачити мене тепер, та даруйте мені, я маю намір сьогодні, в неділю, ознайомити вас із своїми можливостями, щоб ви уявили собі чого можете від мене сподіватися. Ви мали намір випити вина, то ж давайте, вип’ємо разом. Я також ще не починав снідати.

— Хіба ж ви вживаєте людські страви? — зажартував Андрій, згадавши вчорашню розмову.

— Так, я їм і п’ю тоді, коли перетворююсь на людину. Сьогодні я піддав себе такій метаморфозі.

Тим часом надійшла офіціантка.

— Що у вас насправді є з того довгого меню, що лежить на столі? — запитав Андрій.

— Є котлети з волового м’яса та овочеве рагу, — відповіла дівчина.

— Будете їсти? — запитав Ефіра Андрій.

— Хай несе, — відповів той.

— Дві порції котлет і дві склянки портвейну.

Офіціантка записала у свою книжку й пішла до інших столів.

— Придивіться ближче до цих трьох військових, які щойно зайшли й займають столик там за моєю спиною. Вам їх добре буде видно, бо вони сядуть якраз проти вас, — заговорив до Андрія Ефір.

— Це не військові, — заперечив Андрій, — вони тільки носять форму військову. Це працівники МГБ.

— Я знаю про це. Саме тому я звернув вашу увагу на них. Вони не спали цілу ніч. Вони прийшли не снідати, а вечеряти.

— Говоріть тихше, — пошепки попросив Ефіра Андрій, — бо нас почують.

— Марно ви турбуєтесь про це, шановний пане Андрію, можете бути певні, що вони не почують мене. Мій голос тут чуєте тільки ви і більше ніхто.

— Ну добре, але я все-таки прошу вас, говоріть тихше, бо мені трохи страшно, коли ви так голосно говорите про тих людей, звертаючись безпосередньо до мене.

— Гаразд, — погодився Ефір і заговорив зниженим голосом. — От вони сидять за столом, мимо них проходять люди, і ніхто на них не звертає уваги. Сидять собі звичайнісінькі люди. А між тим, якби люди знали, що ці троє зробили в цю ніч, то навколо них зібрався б такий натовп, який не збирається біля впійманого злодія.

Андрій пильніше вдивлявся в обличчя трьох емгебістів і розгледів у їхніх рисах повний спокій. Лише в очах примітив якусь неприязнь. Вони не дивилися на людей, а кудись у простір.

Між тим офіціантка принесла вино. Співрозмовники надпили по кілька ковтків. Вино вдарило в голову Андрієві, в жилах запрацювала живіше кров, і його дуже розібрала цікавість про тих людей, що сиділи навпроти.

— Розповідайте далі, — попросив він.

— Ці люди, — продовжував Ефір, — допитували цієї ночі всі троє разом одну із своїх жертв. Спочатку вони йому прищемлювали пальці дверима, тоді забивали голки під нігті й, нарешті, запустили в горло мишу, від чого в людини вибухнула кров ротом і оббризкала їх. Якщо ви пильніше придивитесь до їхніх мундирів, то побачите на грудях і на рукавах краплини крові, які їм не вдалося стерти.

— Ця людина померла? — спитав Андрій.

— Ще жива, але скоро помре. Тепер, за їхнім наказом лікарі будь-що намагаються продовжити їй життя, щоб зробити над нею ще один допит.

Офіціантка принесла сніданок. Андрій не міг їсти. Він дивився на трьох емґебістів, що сиділи проти нього, і краплинки крові на їхніх мундирах все виразніше вирисовувалися перед його очима. Він силоміць проковтнув кілька шматочків котлети і запив вином.

— Хто був цей нещасний? — цікавився далі Андрій, покинувши їсти.

— Він відноситься до тієї групи відважних людей вашої країни, що не терплять деспотизму. А ці садисти домагалися від нього викриття організації, до якої він належить.

— Вдалося їм