Химера - Михайло Савович Масютко

— Тобто, Бога? — замріявшись, запитав Андрій.

— Прошу вас не забігати наперед і слухати далі.

Тепер ми повернемося до тих двох антагоністичних сил, на які я звернув вашу увагу на початку нашої розмови. Людині легко переконатися в існуванні цих сил. Плюс і мінус в електриці, протилежні полюси магнетного поля, альфа— і бета-промені радіоактивних елементів, наявність в атомі електронів і протонів, речовина і антиречовина, про які вже тепер відомо людям — підказують, що тимчасова єдність довколишнього світу перебуває в боротьбі протилежних сил.

А хіба смерть і життя в органічному світі, наявність вірусів і бактеріофагів у природі та в організмах, благородної і неблагородної живої речовини у тваринному і людському організмах не свідчать про боротьбу протилежних сил у всьому довколишньому?

На Андрія раптом напала якась апатія. Він мало що сприймав із того, що говорив Ефір. Голова його хилилася до власного плеча. Під лоскотним промінням сонця, що проникало крізь галуззя дерев, він поволі починав засинати.

Прокинувся Андрій від палючого сонця, що напекло йому голову. Голова боліла так само, як і вранці. Сонце вже повернуло на південний захід і пекло його просто в обличчя. Хотілося їсти. Він глянув навколо себе. Біля нього не було нікого.

— Де ж Ефір? — майнула думка. — Якесь диво робиться зі мною, — думав Андрій. — Чи справді цей Ефір існує, чи це мені тільки вважається? Але ж він тут говорив, він викладав мені свої погляди. Цей Ефір справді багато чого знає. А все ж треба якось його позбутися, бо заведе мене в такі хащі, що й не виберешся з них.

Гм. А щодо нашої діалектики, то він справді має рацію. Вона таки заходить у зазубень саме там, де треба пояснити не лише окреме явище, а цілий всесвіт. Але що це за сили? Як він їх трактуватиме? Я так і не дослухав його…

Андрій встав з лавки й пішов. Ідучи алеями, він все думав про Ефіра.

— Сьогодні він виглядав як звичайна людина. Невже це тільки примара? Як би це перевірити? От хоч би хто-небудь з моїх знайомих не побачив. А зрештою, я й сьогодні можу це перевірити: ми з ним разом снідали. Я поїду на обід у ту саму їдальню і запитаю про нього в офіціантки.

Коли Андрій зійшов з гори, то почув поблизу дзвін трамваїв.

— От добре, — подумав він, — за кілька хвилин я буду в місті, бо на тій прогулянці добре-таки зголоднів.

У їдальні столик, за яким снідав Андрій, був вільний. До нього скоро підійшла та сама офіціантка, що подавала сніданок.

— Вибачте, — звернувся він до неї, — прошу мені відповісти, чи мій товариш, з яким я сьогодні снідав, ще не приходив на обід?

— Який товариш? — здивувалася офіціантка. — Ви сьогодні снідали самі. Біля вас не було нікого.

— Як нікого? А з ким же я пив вино? — вирвалося у Андрія.

— Це ви, напевно, приятелю, загубили вчорашній день, — підсміхнулася з нього офіціантка.

Сконфужений Андрій замовив обід і взявся руками за голову.

— Що це зо мною робиться? — думав він. — Щоб ще не збожеволіти так. Треба скоріше брати відпустку й ґрунтовно відпочити.

Коли Андрій пообідав і вийшов на вулицю, він сам собі наказував:

— Ні про що не думати! Повна інтелектуальна і фізична інертність. От зараз можна піти в кіно, щоб розвіятися і забутися. А тоді — додому спати, бо я здурію. Треба вибрати якийсь легенький фільм, щоб піднести собі настрій.

«Анна на шиї», — прочитав Андрій афішу. — Це за Цеховим. Не має бути легке. Щось не пригадую змісту цього твору. Проте цей фільм дуже хвалять. Піду.

У фойє кінотеатру Андрій зустрів свого колегу по роботі, інженера Івана Ткача, що прийшов дивитися фільм разом із дружиною Лідою.

Ткач почав підсміхатися з Андрія, як завжди він це робив при зустрічі з ним. Чому Андрій прийшов до кіна сам, чому при ньому нема приємної особи й чому взагалі він так довго не жениться?

Із властивою йому насмішкою він почав викладати свою ‘«теорію» про те, що людина, яка довго не жениться, дичавіє.

— От знаю, — говорив Ткач, глузливо дивлячись на Андрія примруженими очима, — жив у нашому селі один чоловік. Батька його вивезли на Сибір, а його лишили у батьківській хаті. Він був не жонатий і женитися не збирався. Як йому минуло тридцять років, то він почав уникати людей. Іде вулицею, побачить когось перед собою, нагне голову і так проходить. Далі почав узагалі рідко виходити з своєї хати. Згодом дійшло до того, що він зовсім на виходив надвір. Викине линву через двері, сусіди йому прив’яжуть дрючка до неї, він затягне того дрючка до хати, попиляє там, запалить собі в печі, й так жив.

Як було голосування, то його приводили на дільницю дві міліціонери, а він насував свою шапку аж на самі очі, щоб нікого не бачити.

Ось до чого доводить довге парубкування.

— Таке може статися з людиною, — сказав Андрій, прикидаючись, що він Ткачеві оповідання прийняв за правду.

— Так ото ж дивись, щоб з тобою такого не сталося, — безпардонно зауважив Ткач.

— Слухай, — відповів йому Андрій, вирішивши на глум відповісти глумом, — ти знаєш один випадок, коли чоловік здичавів від того, що не був жонатий, а я знаю десять випадків, коли люди дичавіли від того, що женилися, і двадцять випадків, коли люди божеволіли від своїх жінок.

Дискусію поправила Ліда:

— Ну, мій чоловік, якщо й дичавіє, то не від мене, бо він був диваком ще до одруження. То ви вже, Андрію, пробачте йому.

— Та я його