Химера - Михайло Савович Масютко

— Сила смерті, як і сила життя, — продовжував Ефір, сидячи на лавці, — не тільки постійно витають над усяким існуванням, але й глибоко проникають у все існування і ведуть там свою боротьбу. Все живе розвивається чи завмирає під дією цих двох сил, які тиснуть на нього ззовні й зсередини. Одна зберігає життя, а друга руйнує. Народившись, людина, як і кожен організм, починає вмирати. Та в молодому організмі сили життя значно сильніші, ніж сили смерті, і, тільки досягнувши середнього віку, сили смерті починають перемагати сили життя.

— Ви мені говорите те саме, що говорить релігія, — перебив Ефіра Андрій. — Є добрий і злий дух. Злий дух весь час шкодить людині, а добрий їй допомагає.

— А ви знаєте, що в тому релігійному твердженні, до якого ви відноситесь так скептично, є відповідна істина. Людина своїм чуттям пізнала на собі дію цих двох сил. Але вона фактично забарвила своє перше істинне пізнання, уявивши ці сили подібно до себе, надала казковості та загадковості їм і цим викликала сумнів до свого першого пізнання.

— Це добре, що ви мені заперечуєте, — сам себе перебив Ефір, — у суперечці народжується істина. Але чи подобається вам тема наших розмов?

— О, так. Саме ці питання турбують мене вже давно.

— Добре. Я хочу, насамперед, дати вам уявлення про походження цілого світу, а тоді перейдемо до його окремих частин, зокрема розглянемо і походження органічного світу.

Ваші сучасні матеріалісти, користуючись діалектикою, по суті не відкидають боротьби двох протилежних сил, але самі собі заперечують, як діалектики, коли визнають боротьбу лише внутрішню, а зовнішню відкидають.

Гляньте навколо себе, і ви побачите довгий ланцюг різноманітних явищ, що виникають, розвиваються, занепадають і гинуть у лещатах цієї боротьби.

Увесь світ складається з окремих явищ. Усі ці явища органічного і неорганічного світу мають свій початок, розвиток, занепад і кінець. Жодне явище не виникає само по собі, а бере свій початок від іншого явища під дією сторонньої сили.

Ось цей дуб виріс із зернятка, яке проросло під дією сонячного тепла й земної вологи. Закопайте зернятко на метрову глибину в землю, і воно ніколи не проросте. Покладіть зернятко під сонце без вологи і воно навіки засохне.

Спилять і спалять люди цього дуба, чи всохне він і зотліє — виникнуть нові явища: горіння, тління. На місці попелу чи трухлявини виросте трава, нові дерева, попіл дуба послужить живленням для нових рослин, але ніколи з попелу не воскресне той самий дуб.

Проте дуб сам по собі ніколи не згорить, якщо його не запалить блискавиця, чи не зріжуть і не спалять у печах люди. Він сам по собі ніколи не впаде і не зогниє, якщо його не звалить буря, якщо його не підточать хробаки. Він не всохне, якщо йому не забракне поживних речовин у землі.

Тобто: без сторонньої сили ніщо не виникне і не зникне.

— Дозвольте вас перебити, — знову не втримався Андрій, — я пам’ятаю слова ще зі шкільної парти:

— Так. Це мудрі слова і красиво сказано вашою славною поетесою. Але ви хочете ними заперечити, чи підтвердити мою думку?

— Мені здається, вони заперечують вам.

— Ці слова не заперечують моєї думки. Там, де говориться, що кінець стане початком — це якраз підтвердження діалектики природних явищ: явище не виникає саме по собі, а народжується іншим явищем. Треба розуміти фігуральність поетичного виразу: не з попелу виросте верба, а попіл «вкупі з водою» лише сприятиме вирощенню дерева, створенню нового явища, нової рослини, подібної та водночас не подібної до своєї попередниці.

Ці слова Лесі Українки носять алегоричний зміст, як майже всі її твори. Вони більше стосуються людських мрій та ідей, ніж природних явищ. Хоч, до речі сказати, людські думки так само неповторні ідентично, як і природні явища.

Ідея може бути одна, а інтерпретація її різна. На попелі верби виросте теж верба, але це не буде та сама верба, що згоріла. Вона буде відрізнятися від своєї попередниці і своїм стовбуром, і своїм галуззям. Але тут ми відхиляємось від основної думки.

Люди, пізнаючи світ, дуже часто помиляються, особливо ваші сучасні матеріалісти. Ніхто з них не заперечував би мені тоді, що всі матеріальні явища ось так діалектично між собою пов’язані, що все навколо нас складається саме з цих явищ, що навколо нас усе тимчасове і не вічне: і земля, і сонце, і галактика, і метагалактика. Це ваші матеріалісти — діалектики визнають. Коли мова заходить про увесь всесвіт, про матерію, то вони не визнають ні початку його, ні кінця ні в часі, ні в просторі. І ось тут саме ваші матеріалісти перестають бути діалектиками. Яка підстава є стверджувати, що всесвіт існував й існуватиме вічно, коли жодного природного дивища навколо нас нема вічного? Раз людині стало відомо, що вся матерія, яку вона пізнала, як найдрібніше її явище (атом), так і колосальне її явище (метагалактика), не вічна. То чому має бути вічним те, чого людина не знає? Навпаки, за законами своєї логіки людина має зробити висновок: у природі ніщо матеріальне вічно не існує, починаючи від атома і закінчуючи всесвітом.

— Логічно, безперечно, так, — погодився Андрій, — ви маєте рацію, це відповідає законам діалектики, але мені стає сумно від того, що я довідуюсь від вас. Така безперспективність нашого існування! Мабуть, що менше людина знає, то легше їй жити на світі.

— Це правда. Людина — натура цікава, вона хоче знати все. Отже, знайте й ви.

Раз все в природі складається з окремих явищ, які не виникають і не зникають без сторонньої сили, раз