Химера - Михайло Савович Масютко

— Ні. Герой мужньо вистояв усі катування.

— Він заслуговує світової слави! — вигукнув Андрій. — А його кати світової ганьби, — вже тихше промовив він.

— До речі, гляньте на той стіл біля вікна. Там сидять двоє юнаків з довгими чубами. Це спільники цього героя.

— Але ми ще вернемося до людей, — встаючи, промовив Ефір, — зараз, мій друже, запрошую вас ознайомитись з природою і заодно відпочити.

Андрій гукнув офіціантку і, опередивши Ефіра, заплатив за сніданок.

Коли вийшли з їдальні, Ефір сказав:

— Я вам пропоную сьогодні такий своєрідний екскурс у довколишній світ. Це буде ніби короткий вступ до наступного мого викладу. До того ж ви збираєтесь відпочивати після своєї тяжкої праці. Цей відпочинок можна вам розпочати сьогодні. Я запрошую вас поїхати зі мною за місто.

— Згода, — вирішив Андрій. — Але чим ми поїдемо?

— Поїдемо на таксі.

Вони підійшли до зупинки і зайняли місце в задній частині одного автомобіля. Машина рушила, і приємний вітерець війнув їм в обличчя крізь відчинені вікна. Мимо них минали люди, дерева, вітрини магазинів.

Ефір наказав водієві зупинитись біля приміського парку, в якому Андрій за весь час проживання в цьому місті ні разу не був. Парк розкинувся на невеликій горі. Він радше нагадував гай, або невеликий лісок, ніж парк, хоч деякі дерева по боках стежок рівно підстрижено.

Андрій, потрапивши між дерева, раптом відчув над собою якусь свободу, якої йому бракувало між будинками міста. Він дихав на повні груди свіжим пахучим повітрям, він підставляв свої скроні лоскотним промінням сонця. Спів солов’їв і кування зозуль створювали ліричний настрій.

— Тут справді можна гарно відпочити, — промовив Андрій. — Ось де знайдеш спокій від міського гамору.

Людей у цьому парку майже не було. Де-не — де проходили селянки-колгоспниці з клунками на плечах та з кошиками в руках, зрідка пробігали, граючись, діти.

— Які пишні дерева! Що за повітря! Не повітря, а еліксир здоров’я! А яка чудова музика пташок! — захоплено вигукував Андрій. Він почував себе так, як почуває себе в’язень, що збувся кайданів.

Коли Андрій навтішався природою, Ефір сказав:

— Ви дуже добре відчуваєте красу природи. Але природу треба не лише відчувати, а й розуміти.

Ефір наставив руку й піймав маленьку пушинку, що літала в повітрі.

— Ви знаєте, що це таке? — запитав він Андрія, показуючи йому пушинку.

— Ні.

— Це зернятко кульбаби. Придивіться: що воно вам нагадує?

— Воно дуже нагадує парашут, — дивуючись вимовив Андрій.

— І літає воно так, як парашут, — сказав Ефір, пустивши на вітер пушинку. — Літає, доки не знайде собі місця для проростання. Ось де думка, до якої людина прийшла на мільярди років пізніше.

— Це справді дивно.

— А ви гляньте на той дикий виноград під муром: як розумно він користується місцем для свого росту. Ліпше всякого альпініста пнеться на круті вершини. Не вхопиться за тонку лозину, а хапається за тверду опору. Або гляньте, як тополя подалася догори, а верба розпустила своє гілля долом.

— Ви мені говорите про давно відомі людству істини, — заперечив Ефірові Андрій. — Хіба, ви думаєте, люди не помітили цього? Давно зауважили і розгадали цю особливість природи. Ще покійний Чарльз Дарвін постарався про це. Те, на що ви мені вказуєте, є не що інше, як пристосування природи до оточення. В боротьбі за своє існування рослини набули різноманітного вигляду. А ви, напевно, хотіли мені показати, як все розумно влаштовано, і що влаштувати це могла тільки якась надлюдська незвичайна сила?

— Я чекав цього заперечення від вас. Люди слушно зауважили, що живий світ, його рослини і тварини, набули різних форм у боротьбі за своє існування, за пристосування до умов життя, — відповідав Андрієві Ефір. — Та цей висновок людей має однобічний характер. Тополя підняла своє галуззя так високо вгору, а коріння запустила так глибоко в землю не лише тому, що хотіла використати якнайкраще всі можливості свого розвитку.

Умови життя, оточення не можна розуміти як ту силу, яка лише протидіє розвитку того чи іншого організму. В цих умовах життя, як і в самому організмі, діють дві цілком протилежні антагоністичні сили. Одна сила сприяє розвитку всього живого, друга — навпаки, затримує, бореться проти всього живого. У світі постійно відбувається боротьба цих двох сил — сили життя і сили смерті. Ця боротьба відбувається не хаотично, не сліпо. Добре. Нехай тополя набула своєї форми в боротьбі за існування, тягнучись до сонця серед інших дерев. Це можна припустити. Ну, а як, по-вашому, виробився парашут з насінням кульбаби? Не знаєте?

Чому на яблуні ростуть яблука, а не самі зернятка? Думаєте для того, щоб ви могли їсти їх? Ні. Яблуня підживлює своїм плодом землю для свого насіння. Хто це придумав?

А хто придумав те, що плоди яблуні можуть їсти люди і тварини? Хто придумав те, що насіння кульбаби чи інших трав поїдають птахи і не дають їм прорости?

За фізичною боротьбою світу не можна не помітити інтелектуальної боротьби в ньому, яка приводить до видимої рівноваги його і яку ви й називаєте об’єктивними законами.

Ось перед вами літають мухи. Якими вони вам видаються? Страшні чи ні? Боїтеся ви їх?

— Мух я не боюся. Я лише не люблю їх. Я бджіл боюся.

— А ви собі уявіть, що було б, якби ці мухи розмножувалися у сто разів більше, ніж розмножуються вони тепер, якби муха жила не одне літо, а тридцять років, якби мух не поїдали птахи.

Андрій замислився.

— Мухи, — продовжував Ефір, — в такому разі знищили б усе живе на землі й самі б загинули.

— Можливо, — подумавши відповів Андрій. Вони все далі заходили у глиб парку і ті лавки, які подекуди траплялися їм на шляху, траплялися дедалі рідше.

Андрій відчув утому в ногах і запропонував своєму співрозмовникові сісти. Лавка була в тіні