Шоколад - Джоан Харріс
Я ж про це й молився, père. Саме цей урок мені призначено було пізнати? І знову я поглядом шукаю в юрбі Муската. Він завжди ходить до церкви по неділях, а сьогодні неділя особлива, він не міг пропустити… Однак юрба рідшає, а я, як і раніше, його не бачу. Не було його й під час моєї проповіді. Не міг же він піти, не обмінявшись зі мною кількома словами. Напевно, чекає на мене усередині, переконую я себе. Він дуже засмучений через дружину. Можливо, потребує нових настанов.
Купа гілочок біля мене зменшується. Кожну я занурюю у святу воду, шепочу благословення, кожного беру за руку. Люк Клермон забирає свою руку, щось сердито бурмоче собі під ніс. Мати м’яко дорікає йому, посилаючи мені улесливу усмішку поверх схилених голів. Муската, як і раніше, не видно. Я оглянув приміщення церкви. Порожньо. Тільки біля вівтаря кілька старих навколішки. Та святий Франциск біля входу, несподівано радісний для святого, в оточенні гіпсових голубів. Посміхається, як божевільний або п’яниця. Божій людині така посмішка зовсім не личить. У мені сколихнулося роздратування. І хто тільки додумався поставити туди цю статую, так близько до дверей? Я хотів би бачити свого тезка більш величним і значним. А цей недорікуватий бовдур немов знущається з мене. Простягнув одну руку з незрозумілою метою – чи то благословляє, чи то ще щось робить, а другою притискає гіпсового голуба до свого круглого черева, начебто марить про пиріг з голуб’ятиною. Я намагаюся згадати, де стояв святий Франциск до того, як ми покинули Ланскне, père. Тут же біля входу, або його потім пересунули, можливо, якісь заздрісники, які хотіли висміяти мене? Святому Ієроніму, на честь якого побудований храм, відведене куди скромніше місце. Він ледь помітний у своїй темній ніші, а в нього за спиною – написане олією почорніле полотно. Старий мармур, з якого він вирізьблений, пожовк від диму тисяч свічок. Святий Франциск, навпаки, не втрачає молочної білості, хоч і кришиться від вогкості, обсипається у блаженній байдужості до свого колеги, який спостерігає за ним з мовчазним несхваленням. Мабуть, за першої ж нагоди слід переставити його на більш відповідне місце.
Муската у церкві немає. Я навіть заглянув до саду, гадаючи, що він чекає на мене там, хоча й сам вже у це не вірив. У саду його теж не було. Напевно, він занедужав, вирішив я. Тільки серйозна хвороба може перешкодити ревному парафіянинові прийти на богослужіння у Вербну неділю. Я переодягнувся в ризниці, перемінивши церемоніальне вбрання на повсякденну сутану, замкнув потир і ритуальне срібло. За твого часу, père, подібні запобіжні заходи були ні до чого, але в теперішні непевні часи нікому не можна довіряти. Волоцюги й цигани, як, утім, і дехто з наших городян, заради дзвінкої монети не побояться й вічного прокльону.
Швидким кроком я вирушив до Маро. Останнього тижня Мускат уникає спілкування, і я зустрічав його тільки мимохідь. Вигляд у нього нездоровий: обличчя одутле, плечі опущені, як у затятого грішника, котрий розкаюється, очі ховаються за підпухлими повіками. Тепер мало хто навідується до його кав’ярні, – можливо, людей відлякують його виснажений вигляд і погана вдача. У п’ятницю я сам до нього прийшов. Бар майже порожній, після відходу Жозефіни підлогу жодного разу не підмітали, під ногами валяються недокурки й фантики, на столах – порожні склянки, під склом вітрини – кілька жалюгідних бутербродів і зморщений шматок чогось червонуватого, мабуть, піци. Поруч, під брудним пивним кухлем, купка листівок Кароліни. Крізь сморід цигарок «Голуаз» пробивається сморід блювотиння й цвілі.
Мускат був п’яний.
– А, це ви, – тон у нього похмурий, майже агресивний. – Прийшли сказати, щоб я підставив іншу щоку, так, чи що? – Він затягнувся затиснутою між зубами обслиненою цигаркою. – Що ж, радійте. Уже скільки днів близько до цієї сучки не підходжу.
Я похитав головою.
– Не будь таким запеклим.
– У власній кав’ярні я сам хазяїн своєму настрою, – войовничо мовив Мускат. – Це ж мій бар, вірно, père? Сподіваюся, ви не збираєтеся і мій заклад піднести їй на тарілочці?
Я сказав йому, що мені зрозумілі його почуття. Він знову затягнувся й, сміючись, кашлянув мені в обличчя пивним перегаром.
– Це добре, père. – З рота його несе гарячим смородом, як з пащі звіра. – Дуже добре. Звичайно, зрозумілі. Як же не зрозумілі? Власними яйцями пожертвували заради церкви. А тепер хочете, щоб і я наслідував ваш приклад.
– Ти п’яний, Мускате, – розсердився я.
– Добре зауважили, – проревів він. – Як ви все помічаєте! – Він махнув цигаркою, показуючи навколо себе. – Ось, нехай прийшла б помилуватися, на що перетворилася кав’ярня через неї. Для повного щастя. Радіє, що згубила мене, – Мускат ледь не плакав п’яними сльозами від жалю до себе, – що зруйнувала наш шлюб, виставила мене на загальне посміховисько… – Він видав якесь хрюкання, – чи то схлипнув, чи то відригнув. – Розбила мені серце, хай йому грець!
Тильним боком долоні він розмазав по обличчю шмарклі й провадив, стишивши голос:
– Не думайте, начебто я не знаю, що відбувається. Чудово розумію, що задумало це стерво зі своїми клятими друзями, – він знову перейшов на лемент, і я, кинувши збентежений погляд навколо, побачив, що нечислені відвідувачі – їх було троє або четверо – із цікавістю витріщились на нього. Я застережливо стиснув плече Муската.
– Не втрачай надії, Мускате, – став умовляти я, намагаючись не відхитнутися від нього через відразу. – Це не кращий спосіб, щоб повернути її. Багато подружжів переживають хвилини сумніву, але…
– Сумніву? – пирхнув він. – От що я вам скажу, père. Дайте мені п’ять хвилин наодинці із цієї сучкою, і я назавжди позбавлю її сумнівів. Вона знову стане моєю, навіть не сумнівайтеся.
Він ніс злісну тарабарщину й при цьому шкірився, як акула, так що слів було майже не розібрати. Не звертаючи уваги на здивованих відвідувачів, я схопив його за плечі.
– Тільки наважся, – прошипів я йому в обличчя, сподіваючись у такий спосіб хоч трохи навести його на розум. – Якщо хочеш повернути дружину, поводься розсудливо й коректно, Мускате. І ні до тієї, ні до іншої близько не підходь!
