Шоколад - Джоан Харріс
СИМВОЛ ВЕЛИКОДНЯ – ЦЕРКВА, А НЕ ШОКОЛАД!
– Церква, а не шоколад, – розреготалася я. – Чудове гасло. Тобі не здається?
Вигляд у Жозефіни стривожений.
– Не розумію тебе, – промовила вона. – Ти начебто зовсім не стурбована.
– А через що турбуватися? – Я знизала плечима. – Це ж просто листівка. І я абсолютно точно знаю, хто її написав.
Вона кивнула.
– Каро, – тон у неї переконаний. – Каро й Жолін. Це в їхньому дусі. Та маячня про безневинних дітей… – Вона глумливо пирхнула. – Однак до них прислухаються, Віано. Люди добре подумають, перш ніж піти. Жолін – наша вчителька, а Каро – член міської ради.
– О? – Тут, виявляється, є й міська рада! Пихаті фанатики й пліткарі. – Ну й що вони можуть зробити? Заарештують, чи що, усіх?
Жозефіна хитнула головою.
– Поль теж член ради, – тихо сказала вона.
– То й що?
– А ти ж знаєш, який він. На все здатний, – у голосі Жозефіни чути розпач. Я помітила, що в години розпачу вона повертається до своєї старої звички – великими пальцями впивається в грудну клітку. – Він божевільний, ти ж знаєш. Він просто… – Вона розгублено замовкла й стиснула кулаки. І знову в мене склалося враження, начебто вона хоче мені щось повідомити, начебто їй відомо щось. Я торкнулася її руки, обережно зазираючи у її думки, але знову не побачила нічого, крім брудного сірого диму на тлі багряного неба.
Дим! Я стисла її долоню. Дим! Тепер я зрозуміла це видіння, навіть розрізнила деталі: його обличчя – бліда розпливчаста пляма в темряві, нахабна торжествуюча посмішка. Жозефіна мовчки дивилася на мене, здогадуючись, що я розкрила її таємницю, про що свідчив її потемнілий погляд.
– Чому ти мені не сказала? – нарешті запитала я.
– У тебе немає доказів, – заявила вона. – Я нічого не говорила.
– Це й не потрібно. Тому ти боїшся Ру? Через те, що зробив Поль?
Вона зухвало випнула підборіддя.
– Я його не боюся.
– Але й не спілкуєшся з ним. Навіть в одній кімнаті з ним бути не можеш. Ніколи не дивишся йому в очі.
Жозефіна склала на грудях руки, немов заявляючи: я все сказала.
– Жозефіно? – Я повернула її обличчям до себе, змусила подивитися мені в очі. – Жозефіно?
– Ну, добре, – низьким похмурим голосом заговорила вона. – Так, я знала. Знала, що задумав Поль. І сказала йому, що попереджу їх, якщо він щось спробує зробити. Тоді він мене й ударив. – Вона зі злістю глянула на мене, скривила губи, намагаючись не розридатися й голосно, із тремтінням у голосі, провадила: – Так, я боягузка. Тепер ти знаєш, яка я. Ти смілива, а я – брехуха й боягузка. Я не зупинила його. Могли загинути люди. Ру, або Зезет, або її дитина. З моєї вини! – Вона судомно втягнула в себе повітря. – Не кажи йому. Я цього не витримаю.
– Я нічого не скажу, – лагідно вимовила я. – Ти сама йому розповіси.
Вона розлючено замотала головою:
– Ні. Ні. Я не можу.
– Заспокойся, Жозефіно, – стала вмовляти її я. – Ти ні в чому не винна. Ніхто ж не загинув, так?
– Я не можу. Не можу, – уперто повторювала вона.
– Ру не такий, як Поль, – переконувала я. – Він скоріше на тебе схожий. Ти навіть не уявляєш, скільки у вас спільного.
– Я не знаю, що йому сказати. Нехай би їхав скоріше, – випалила вона, ламаючи руки. – Узяв би свої гроші й забрався звідси.
– Ти цього не хочеш, – зазначила я. – Та він і не поїде. – Я переказала їй свою розмову з Ру, повідомила про його намір придбати старе судно в Ажені й про те, що Нарсіс запропонував йому роботу. – Принаймні він заслуговує на те, щоб знати, хто винен у його нещасті, – наполягала я. – Тоді він зрозуміє, що, крім Муската, ніхто більше тут не відчуває до нього ненависті. Зрозумій це, Жозефіно. Уяви, як йому зараз зле, постав себе на його місце.
Вона зітхнула.
– Не сьогодні. Розповім, але якось іншим разом, добре?
– Іншим разом легше однаково не буде, – попередила я. – Хочеш, я піду з тобою?
Вона витріщилася на мене.
– Скоро в нього буде перерва, – пояснила я. – Віднеси йому чашку шоколаду.
Вона мовчить. Обличчя бліде, погляд порожній, опущені руки трусяться. Я взяла з гірки на столі шоколадну цукерку з горіхами й запхала до її відкритого рота.
– Це додасть тобі сміливості, – сказала я й, відвернувшись, налила велику чашку шоколаду. – Не стій як бовдур. Жуй. – Вона видала незрозумілий звук, начебто пирснула від сміху. Я вручила їй чашку. – Готова?
– Мабуть так, – відповіла вона, пережовуючи в’язку цукерку. – Піду спробую.
Я залишила їх самих. Перечитала листівку, що її Жозефіна підібрала на вулиці. Церква, а не шоколад. Так, цікавенько. Нарешті Чорний чоловік показав своє почуття гумору.
На вулиці дме вітерець, але все одно тепло. Маро блищить у сонячних променях. Я повільно бреду до Тану, насолоджуючись теплом сонця, що гріє мені спину. Весна прийшла раптово, немов за кам’яним стрімчаком раптом відкрилася погляду широка долина. Одразу сади й газони замайоріли нарцисами, ірисами, тюльпанами. Зацвіли навіть нетрі Маро, але тут в природі панує ексцентричність. На балконі будинку біля ріки розкинула гілля бузина, дах встеляє килим з кульбаб, на фасаді стирчать голівки фіалок. Колись окультурені рослини повернулися до свого первісного стану: між парасольками болиголова пробиваються маленькі кущики герані із сильно розвиненим стеблом; тут і там видніються квітки здичавілого маку – усіх відтінків, від жовтогарячого до рожево-лілового, крім його рідного червоного. Кілька сонячних днів, і вони вже пробудилися від сну, омиті дощем, тягнуть свої голівки до світла. Висмикнеш пригорщу цих рослин, що вважаються бур’янами, і здається, що разом зі щавлем і жовтозіллям ростуть шавлія, іриси, гвоздички й лаванда. Я довго блукала біля річки, даючи можливість Жозефіні й Ру залагодити всі суперечності, а потім повільно покрокувала додому манівцями – піднялася по провулку Фратерніте де Революсьйон, пройшла вулицею де Поет, оточеною темними, глухими стінами будинків
