Шоколад - Джоан Харріс
– То давно минулося, – ухильно відповідає вона. – А я старію, пам’ять підводить.
І одразу починає розпитувати про меню, яке я склала на її день народження, заздалегідь нахвалює кожну страву, вносить доповнення. Паста з трюфелів, воловани з грибами, приготовані в вині з вершками й лисичками на гарнір, смажені лангусти з рокет-салатом, п’ять видів шоколадних тортів, усі її улюблені, домашнє шоколадне морозиво… Очі Арманди сяють радістю й лукавством.
– Замолоду я ніколи не влаштовувала вечірок, – пояснює вона. – Жодного разу. Колись було їздила на танці, до Монтобану, з одним хлопцем з узбережжя. Ох, який був красунчик. Чорнявий, як патока, і такий само солоденький. Ми пили шампанське, їли полуничне морозиво, танцювали… – Вона зітхнула. – Бачила б ти мене тоді, Віано. Тепер у це важко повірити. Він говорив, що я – точнісінька копія Грети Гарбо. Лестив мені. І ми обоє робили вигляд, начебто віримо, що він промовляє від щирого серця. – Бабуся посміхнулася. – Одружуватися зі мною він, звісно, не збирався. Усі вони такі, – філософськи зазначила вона.
Тепер я майже не сплю ночами, перед очима все танцюють ласощі. Анук ночує у своїй кімнаті на горищі, а я марю наяву, дрімаю, пильную в півсні, знову поринаю в дрімоту, поки мої повіки нарешті не важчають і кімната не починає гойдатися, немов корабель на хвилях. Ще один день, кажу я собі. Ще один день.
Учора я піднялася серед ночі й дістала зі скриньки карти, які заприсяглася ніколи більше не брати до рук. Вони холодні й гладенькі, як слонова кістка, розгорнулися різнобарвним – синьо-лілово-зелено-чорним – віялом у моїх долонях, знайомі зображення мигтять перед очима, немов квіти, затиснуті між аркушами чорного скла. Вежа. Смерть. Закохані. Смерть. Шістка пік. Смерть. Пустельник. Смерть. Я переконую себе, що це нічого не значить. Мати вірила в карти, і що це їй дало? Усе життя вона була в мандрах. Флюгер на церковній вежі тепер мовчазний і нерухомий, це лякає. Вітер припинився. Тиша тривожить мене сильніше, ніж скрегіт іржавого заліза. Повітря тепле й запашне, повниться ароматами літа. А літо в Ланскне наступає одразу слідком за березневими вітрами, і воно пахне цирком, тирсою, рідким тістом на розпеченій пательні, зрізаними прутами й гноєм. Голос матері усередині мене нашіптує: час змін. У будинку Арманди ще горить світло. Зі своєї спальні я бачу маленький жовтий квадратик її вікна, що відкидає картате відбиття на води Тана. Цікаво, чим вона зараз займається? Після того єдиного разу вона прямо не згадувала свого плану в розмові зі мною. Замість цього обговорювала рецепти, способи приготування пухкого бісквіта й п’яної вишні. У своєму медичному довіднику я знайшла статтю, що описує стан її здоров’я. Вона не дає реальної картини, тому що медична мова так само незрозуміла і загадкова, як фігури на моїх картах. Навіть не віриться, що ці бездушні терміни можна застосовувати до живої плоті. Її зір гіршає, у очах гойдаються острівці темряви, отож вона бачить тільки неясні розпливчасті цяточки, які в остаточному підсумку зіллються в єдину чорну пляму.
Я розумію її. Чи варто боротися за тривання такого життя? Докори за марнотратство – ця думка, породжена від непевності в завтрашньому дні й постійної економії, належить моїй матері – у цьому випадку недоречні, переконую я себе. Краще вже гарний жест, хороша гулянка, яскраві вогні, а після – раптове занурення в темряву. І все-таки щось у мені волає: це несправедливо! – з дитячою надією на диво. Це знову голос матері. Але Арманда знає, що чудес не буває.
У останні тижні перед загибеллю мати вже жодної хвилини не могла обходитися без морфію й на цілі години втрачала зв’язок з реальністю. Дивлячись навколо скляним поглядом, витала у власних фантазіях, як метелик між квітами. Деякі з них були приємні – вона літала в небесах, бачила вогні, зустрічалася з душами покійних кінозірок і неземними істотами, інші – важкі, пронизані параноєю. У останніх завжди був Чорний чоловік – він дивився на неї з-за рогу вулиць, стовбичив у вікні якоїсь кав’ярні або стояв за прилавком галантерейної крамниці. Іноді він уявлявся їй таксистом, сидів за кермом чорного катафалка, на зразок тих, що є в Лондоні. На голові в нього була насунута на очі бейсболка з написом «МИСЛИВЕЦЬ». Тому він і переслідує її, казала вона, її, нас, усіх, кому вдавалося втекти від нього в минулому. Але це не буде тривати вічно, запевняла вона, з розумним виглядом хитаючи головою, усе коли-небудь добігає кінця. Під час одного з таких похмурих затьмарень вона показала мені жовтий пластмасовий футляр, набитий газетними вирізками кінця шістдесятих – початку сімдесятих років. Серед статей французькою мовою – їх була більшість – зустрічалися замітки італійською, німецькою й грецькою. У всіх йшлося про викрадення й зникнення дітей або про напад на них.
– Це ж так легко, – казала вона, дивлячись на мене величезними каламутними очима. – У великому місті досить легко загубити дитину. Дуже легко загубити дитину. Таку, як ти. – Вона підморгнула мені крізь сльози.
– Ну що ти, maman. – Я поплескала її по руці. – Ти завжди була вкрай обережна. Завжди уважно наглядала за мною. Я ніколи не губилася.
Вона знову підморгнула й сказала:
– Як же, губи-и-илася… – Кривлячи обличчя в посмішці, незрячим поглядом вона вп’ялася в простір. Її пальці лежали в моїй руці, і мені здалося, що я тримаю в долоні зв’язку сухих прутів. – Губи-и-илась, – нещасним голосом простягнула вона й заплакала. Я взялася утішати її, одночасно збираючи вирізки до футляру. Кілька з них, я помітила, були присвячені тому самому випадку – зникненню в Парижі якоїсь Сільвіан Келлу, дівчинки
