Шоколад - Джоан Харріс
– Останнім часом нічого не можу з ним вдіяти, père, – поскаржилася вона. – То не дитина, а золото, такий розумник, такий слухняний, а то раптом… – Вона манірно сплеснула руками й пригорнула до грудей свої пещені пальчики. – Я тільки поцікавилася – у найтактовнішій формі, – чому ж він не сказав мені, що відвідує бабусю… – Вона зітхнула. – Начебто я стала б заперечувати. Дурний хлопчик. Зрозуміло, я не заперечую, сказала я йому. Це чудово, що ти так добре ладнаєш із нею… Зрештою, ти її єдиний спадкоємець… А він раптом як сказився, закричав на мене, став кричати, що йому наплювати на гроші, що він навмисне нічого не казав, тому що знав, що я все зіпсую, що я настирлива книголюбка – її слова, père, побитися об заклад готова…
Тильним боком долоні вона витерла очі, але так, щоб не зіпсувати свій бездоганний макіяж.
– Чим я завинила, père! – ремствувала вона. – Я все роблю для цієї дитини, ні в чому йому не відмовляю. А він відвернувся від мене, жбурляє мені в обличчя образи… Заради цієї жінки… – У її очах стоять сльози, але тон твердий. – Це так боляче, болючіше, ніж укус змії, – стогне вона. – Ви не уявляєте, père, як це матері…
– О, ви не єдина, хто постраждав від доброзичливого втручання мадам Роше, – сказав я. – Подивіться, скільки змін вона внесла в життя міста. І всього за кілька тижнів.
– Доброзичливого втручання! – пирхнула Кароліна, шморгнувши носом. – Ви занадто добрі, père. Це порочна, підступна жінка. Вона ледь не погубила мою матір, налаштувала її проти мене…
Я кивком підбадьорив її.
– Не кажучи вже про те, що вона вдіяла зі шлюбом Муската, – провадила Кароліна. – Мене вражає ваше терпіння, père. Я просто здивована. – Її очі злісно виблискують. – Не розумію, чому ви не використовуєте свій вплив, père.
Я знизав плечима:
– Та я ж звичайний сільський священик. У мене немає великої влади. Я можу засудити, але…
– Ви здатні зробити набагато більше, ніж просто засудити! – сердито вигукнула Кароліна. – Даремно ми не прислухалися до вас, père. Даремно стали терпіти її тут.
– Заднім числом легко судити, – мовив я. – Пригадую, навіть ви ходили до її крамнички.
Вона почервоніла.
– Тепер ми могли б вам допомогти. Поль Мускат, Жорж, Арнольди, Дру, Прюдоми… Ми будемо діяти спільно. Очорнимо її. Налаштуємо народ проти неї. Ще не пізно.
– А привід? Ця жінка законів не порушує. Усе, що ви скажете, назвуть злісною пліткою, і ви спіймаєте облизня.
Кароліна зморщила губи у посмішці.
– Ми могли б провалити її дорогоцінне свято. Можете не сумніватися, – заявила вона.
– Он як?
– Звичайно, – гримаса спотворила її обличчя. – Жорж спілкується багато з ким. І людина він заможна. Мускат теж користується впливом. До нього часто заходять, а він уміє агітувати. Міська рада…
Ще й як уміє. Я пам’ятаю його батька, пам’ятаю те літо, коли до нас припливли річкові цигани.
– Якщо її свято провалиться, – а я чула, вона вже чимало витратила на його підготовку, – тоді, не виключено, що їй доведе…
– Не виключено, – вкрадливо відказую я. – Зрозуміло, сам я у вашій кампанії не беру участі. З мого боку це було б… актом немилосердя.
По її обличчю я бачу, що вона зрозуміла натяк.
– Звичайно, mon père, – її голос повниться нетерпінням і зловтіхою. Жінка, яку можна тільки зневажати. Пихкає й крутить хвостом, як розпалена сучка. Однак такі от нікчеми і є наше знаряддя, père. Кому, як не тобі, це знати?
32
21 березня. П’ятниця
Ремонт на горищі майже завершений. Штукатурка місцями ще не висохла, але нове вікно, кругле, у мідному обрамленні, як ілюмінатор корабля, готове. Завтра Ру настелить підлогу, і, коли мостини будуть готові й вкриті лаком, ми перенесемо ліжко Анук до її нової кімнати. Дверей немає. Входом слугує люк з опускними сходами з десяти щаблів. Анук уже горить нетерпінням. Майже повсякчас стирчить в отворі горища, наглядаючи за роботою Ру й даючи йому «цінні» вказівки. Решту часу проводить зі мною на кухні, спостерігає за підготовкою до Великодня. Часто з нею Жанно. Вони сидять поряд, біля кухонних дверей, і щебечуть водночас на два голоси. Мені доводиться підкупом виганяти їх на вулицю. Після хвороби Арманди до Ру повернувся колишній настрій. Він насвистує, накладаючи останні мазки фарби на стіни горища. Ремонт він зробив першокласний, хоч і не своїми інструментами, про втрату яких дуже шкодує. Ті, якими він працює зараз, позичені з лісопильні Клермона. За твердженням Ру, ці інструменти не зовсім зручні, і він має намір за першої ж нагоди придбати собі власні.
– У Ажені є місце, де торгують старими річковими суднами, – сказав він мені сьогодні, підкріплюючись чашкою шоколаду з еклерами. – Хочу купити старий корпус і відремонтувати його за зиму. Зроблю з нього гарний і зручний плавучий будинок.
– І скільки грошей на це потрібно?
Він знизав плечима:
– Напевно, тисяч п’ять франків, може, чотири. Подивимося.
– Арманда із задоволенням позичила б тобі.
– Я не візьму. – У цім питанні він непохитний. – Вона й так мені допомогла… – Вказівним пальцем він обвів обідок чашки. – До того ж Нарсіс запропонував мені роботу. Спочатку в його розсаднику, потім на винограднику, коли прийде час збирання врожаю, а там далі картопля, боби, огірки, баклажани… Загалом, до листопада без діла сидіти не буду.
– Чудово! – Його ентузіазм зненацька викликав у мене приплив теплої радості. Мені було приємно, що до нього повернувся гарний настрій. Він мав тепер кращий вигляд. Став більш урівноважений, позбувся того жахливого зацькованого виразу, через який колись його обличчя нагадувало забите наглухо вікно будинку, населеного примарами. Останні кілька днів він ночував в Арманди на її прохання.
– На той випадок, якщо мене знову прихопить, – серйозно сказала вона, змовницьки підморгнувши мені за його спиною. Може, з її боку це й була маленька хитрість, але я дуже зраділа тому, що Ру погодився доглядати за нею ночами.
На відміну від Каро Клермон. У середу вранці вона з’явилася в «Небесному мигдалі» разом з Жолін Дру – нібито для того, щоб поговорити про Анук. Ру сидів за прилавком, потягуючи кавовий шоколад. Жозефіна,
