Химера - Михайло Савович Масютко

гній кидать. У нас на долонях мозолі не натреш. І робота, можна сказать, чиста. Як попадеться не дуже п’яний, ми його за барки — і в будку. А там, як привеземо, лахміття з нього скидаємо — і під душ. Ну а як натрапимо на такого п’янюго, що вже й обригався, то такого за ноги й за руки — і з розмаху на дно. А такого вже не під душ, а під брандспойт. Там халати у нас є. Не вимажешся дуже. А платять так, що ні лопатою, ні вилами не заробиш.

— Ну я тобі скажу, Онисю, що тепер міліціонер не той пішов, що колись був. Нема того авторитету, що був раніше. Тепер всякі жевжики з вами запанібрата. А колись у міліції був страшний авторитет. Отак ішов вулицею міліціонер, то од його і старі, й малі тікали якнайдалі — хто у погріб, хто на горище, а хто й на вербу вилазив. Тепер що ж? Ви ж даже без наганів ходите.

— Такий приказ.

— А тоді у нього ззаду кобуряка висіла, як стегно з доброго підсвинка, і наган на ремінці до пояса причеплений — ручку з кобури видно. Галіхве на ньому таке було, що яку завгодно свиню закрив би, якби став збоку неї. А спереду в нього на шиї на шнурку свисток висів. Як свисне до тебе, а ти не станеш, то тоді вже вихоплює з кобури нагана і стріляє. Два рази він не свистів. Ото авторитет був. Ну й платили ж їм не так, як вам тепер платять. А годували як? Люди в тридцять третьому пухли з голоду, вимирали цілими селами, а вони ходили з такими ряжками, що хоч поросят об них бий. Ото авторитет був. Отам на третій вулиці жив Павло Самодин, по-вуличному Тяптя, год сім, як помер, ти, мать, його й не знав.

— Знав. Ми у нього самогон трусили.

— А-а-а. Тоді, значить, ти його знав. Ну і як? Витрусили?

— Ні. Нічого не знайшли. Так ви знаєте, що він нам сказав, як уже ми йшли з двору?

— Що?

— Він нам сказав, що якби в нього було ружо, він нас повбивав би.

— То такий, що повбивав би. Він не одного вбив на своєму віку. Він свою рідну сестру розстріляв у революцію.

— За що ж він її розстріляв?

— Чутка була, що вона наче з махновцями чи петлюрівцями злигалася. Він її з нагана вбив прямо перед порогом батьківської хати.

Так ото ж той Тяптя міліціонером був у ті годи. Він же й родич мені трохи, його мати та була рідною сестрою мого діда. Так що він мені ніби двоюрідним дядьком доводиться. Ну він, сучий син, як служив у міліції, то на нас і не дивився.

Ти, Онисю, пий. Не бійся, що сп’янієш. Воно вже смеркає, незабаром темно стане, якщо й хитатимешся трохи, ніхто не побаче. А якщо сп’янієш так, що і йти не зможеш, я сам тебе додому заведу.

Так ото ти кажеш, що його знав. Ти його знав уже старого, пенсіонера, та не знав ти його молодого, як він міліціонером був. Ти не міг його знати тоді, бо тебе ще й на світі не було. А я знав. Хоч я тоді ще пацаном був. Його всі знали й старі, й малі. І всі перед ним трусилися.

Ось тепер ви всі ганяєтеся за американськими штанами джинсами. Платите по двісті й більше карбованців за них. А тоді джинсів ніхто не знав. Тоді мода була на галіхве. Хто ходив у галіхве, того боялися. Так ото на тій самій третій вулиці жив Капуста Петро. Він уже давно помер, може, год двадцять тому. Той Капуста поїхав якось до Херсона на базар і купив там собі штани галіхве. Якийсь воєнний йому продав. Вбрався він у те галіхве і ходе по селу, пишається. Аж ось де не візьмись Самодин йому назустріч. Спинив його і питає:

— Ти де такі штани взяв? Украв?

— Ні, — каже Капуста, — не вкрав, а купив у Херсоні на базарі.

— А яке ти, — каже Самодин, — імієш право у таких штанях ходить? Це ж галіхве, революційні штани, а ти й одного дня за совєцьку власть не воював. Ану скидай їх мені зараз отут!

І тому Капусті прийшлось на вулиці перед людськими очима скидати штани й у самих підштанках бігти додому. Тоді його й прозвали «Скидай галіхве».

Отакий був колись авторитет у міліції. Ну ти, бачу, Онисю, зажурився чогось. Допивай, та, мать, поведу я тебе додому.

Дніпряни, 1981

НА ШЛЯХУ ДО КОМУНІЗМУ
На зборах

— Слово надається товаришу Кабанцю, — об’явив голова президії Цап.

Кабанець поспішно виділився з рядів президії і вийшов на трибуну.

Люди в залі, за винятком молодиків на задніх лавах, зосередилися, щоб слухати виступ товариша Кабанця. Та пройшла вже хвилина часу, а Кабанець стояв на трибуні й мовчав. Люди дивилися на Кабанця, а Кабанець на людей. Його погляд був спрямований на задні лавки, і голова президії подумав, що молодики своїми розмовами заважають Кабанцю почати промову. Він подзвонив олівцем по графину з водою і категоричним тоном сказав:

— Закликаю до порядку, особливо отам на задніх лавках. Ви не даєте промовцеві розпочати виступ.

Замовкли й на задніх лавках, а Кабанець стояв на трибуні й мовчав.

Уже на задніх лавках хтось пирхнув сміхом. Голова президії знову постукав олівцем по графину з водою й закликав до порядку.

— Починайте свою промову, товаришу Кабанець, — сказав голова президії, — бо ви не вкладетесь у регламент.

Та Кабанець навіть не подивився