Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Світ любить, коли його одверто, але майстерно дурять! Не минуло й півроку Кравчукового президентства, як він став «своїм хлопцем» і для ще недавно озлоблених проти нього, комуніста, дисидентів, націоналістів, і навіть діаспори. А коли один із найзапекліших антикомуністів привселюдно взявся вихваляти Кравчука на всі заставки, щоправда, на свій штиб: «Кравчук, кажу вам, то ще той лис, котрий вкраде у вас курку і вас же переконає, що це ви йому ту курку самі подарували», тоді ти, о, Олександро, вперше по-справжньому оцінила мудрість його «сірого кардинала»…
СІРИЙ КАРДИНАЛСтаніслав, як завжди, залишався в тіні. Звичайно, колишні цекісти і чекісти знали, чия тінь туманіє за таким народним і демократичним Президентом, і незлобливо підсміювалися над цим «театром», надто коли Леоніда Макаровича обрали на якомусь козацькому святі в піку Чорноволу Гетьманом України. Проте в глибині душі кожен завдячував йому «животом» і добробутом своїм. Я ж дякувала за те, що не дав пролитися крові. А в наших краях, щедро политих «рудою», це вельми переконливий аргумент!
Що ж до мене, то, як не крути, а найбільше схвилювала інавгурація першого, чи то пак другого Президента України, яку я разом з усім українським народом дивилася по телевізору. Особливо той момент, коли він, ще вчора «комуняка», зразковий атеїст, поклавши правицю на Пересопницьке Євангеліє, клявся служити Україні. Згодом Президент зізнається Станіславові, який писав йому «тронную речь», що в ту мить йому здалося, ніби хтось інший промовляє його вустами, якась вища сила благословляє кожне його слово!
Вірю! Адже сама відчула наплив такої буйної радості, що, не втримавшись, заверещала, обливаючись сльозами:
— Станіславе! Ми перемогли! Уррра! Слава Україні! Хай живе Президент! Ти чуєш, Станіславе?!
Але Станіслав не чув. У цю урочисту хвилину мій «сірий кардинал» сидів серед почесних гостей у сесійній залі Верховної Ради України. Кілька разів на екрані телевізора промайнули його окуляри і рожеве від щасливого хвилювання обличчя.
Та все-таки святу правду казали мудрі: не можна вступити двічі в одну і ту ж воду… І, певно, тільки біблійні вітри час від часу повертаються на кола свої… Люди ж, на жаль, майже не вписуються у старі повороти судьби. О! Олександро! Але ви із Станіславом спробували… Раз — за Кравчука, вдруге — за Кучми.
Хоча, взагалі-то, чоловік мав рацію: його височайші особи відійшли в минуле, а нові королі потребували нових кардиналів, які вже й величали себе по-новому — політтехнологами, іміджмейкерами, спікмейкерами… Виростала ця комп’ютеризована челядь, мов гриби після дощу, поодинці і цілими грибницями — інститутами й інституціями, нахабно намагаючись маніпулювати не тільки свідомістю мас, а й очільників держави.
Отож, витримавши майже десятилітній виборчий марафон, і привівши до влади двох «своїх парнєй», Станіслав зрозумів, що пора і честь знати. Тому на другий же день після другої інавгурації Кучми дав зрозуміти і «више стоящім», що покидає велику політику і буде займатися тільки благочинністю у створеному Кравчуком після свого президентства фонді під довгою і туманною назвою. Насправді ж, як мені здалося, Станіслав переходив із тіні великої політики у її золотий запас. Але не уточнювала. У нас в сім'ї не було заведено «мендальничать» на теми державні та політичні ще з тих благословенних часів, коли ми були «на Горі», рідні стіни якої мали «ушки-прослушки», і після кожного гостя Станіслав примушував мене повзати по квартирі у пошуках «жучків». Отаким був наш радянський рай! А ви що думали, вовчики-братчики, що лишень вас шугали?! Как би нє так! Просто ми, на відміну від вас, знали, що за все треба платити, тим більше — за рай, де на кожній райські яблуньці між плодів золотих причаїлося по змієві лукавому, вухатому-окатому, видющому-завидющому і всі вони так і чигають, так і чекають, щоби спочатку спокусити вас, а потому «доложити-заложити куда нада». Тому й не кричимо нині, що ми — жертви репресій! І не обпльовуємо минуле. А й далі ударно трудимось на рідну Україну.
Моя нейтральна позиція до його такого, можна сказати, доленосного рішення, певно, зачепила Станіслава. Мабуть, не міг зрозуміти, чи мені байдуже, а чи просто вичікую слушної нагоди, щоб почати скандал. Тож почав розмову сам. Пояснював свій відхід від політики тим, що йому, як людині, що все життя працювала на державу з єдиною партійною системою і генеральною лінією розвитку і поступу вперед, стає все важче орієнтуватися у внутрішній, тим паче зовнішній політиці країни, роздертої багатопартійністю, багатоконфесійністю, боротьбою криміналу і капіталу, і взагалі — про яку ідеологію може йти мова, коли сам глава держави привселюдно зізнається, що не відає, яку «державу будує»!
Це була правда. Цього разу Станіслав був щирий. Йому важко було зрозуміти Кучму, який на відміну від партократа Кравчука, представляв уже не рідну партократію, а великий капітал, новоявлену вітчизняну буржуазію, яка, хоч і вийшла з рядів будівників комунізму, але вже мислила категоріями «проклятого» капіталізму. Притому кожен норовив здійснити свою комсомольську мрію — стати генеральним секретарем, але вже власної «кишенькової» партії.
Сіяли суєту і смуту в країні і демократи, котрі, попаливши привселюдно партійні квитки, як виявилось, не годні були собі, безпартійним і вільним, ради дати! Тож енергійно заходилися зорганізуватись у партії, партійки, блоки… Одно слово, ХАОС!
Тим часом стара добра земна куля, обліплена густо біомасою під назвою людство, котилася-котилася небесними просторами і докотилася до Мілленіуму. А з нею — з горем навпіл і з дурнями впереміш — дотяглась і Україна, а з Україною і ми зі Станіславом.
МІЛЛЕНІУМКрім цього слова, запам’яталися ще яскраві телевізійні шоу. Світ святкував Новий 2000 рік
