Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Від цієї безпросвітної дурості мене аж перекрутило. Хотілося, ні, не спитати, а крикнути в обличчя цій несусвітній дурепі:
— А Кучма — хто? Чи вам пам'ять відібрало?! Чи розум? Але — не мала права розсекречувати Станіслава. Тому, пославши Хіврю разом з усіма вождями і претендентами в президенти до біса, сказала, що голосуватимеш категорично за другого, і кинула слухавку. Взагалі, вже сама заплуталася у цій хитросплетеній політичній павутині. А коли попросила прояснити ситуацію у самого гіпотетичного автора фантастичних комбінацій, чоловік знехотя відповів, підтвердивши твої здогади:
— Я ж тобі уже казав: у політиці найсуттєвішу роль грають гроші.
І тобі аж запекло задзвонити Хіврі, хай знає, які її «кумири» святі та божі! Навіть слухавку вхопила — правою рукою, але тут же вибила її лівою, облаявши себе язикатою Феською.
Ох, Лоро, сестро моєї самотності, не повіриш, але те, що нині твориться в державі, розсікло мене навпіл. Як черв'яка. Прокручуючи подумки усю недовгу історію незалежної України, жахаюся: Боже-Боже, яким наївним був народ, і як хитро обвели його круг пальця нові його очільники у спілці зі старими! Звичайно, шкода народ, але — так йому й треба, марновірному! Адже ж мав усе, по мінімуму, але мав: безкоштовну освіту, медицину, роботу, а, головне, стабільність! Ста-біль-ність! Нє, мало було! Не такий їм соціалізм, замандюрилось у капіталізм! Нате! Оближіться! Авжеж! Президентські вибори 1999 року стануть вирішальною фатальною помилкою і поразкою демократів, які, по правді, не знали, що з державою робити. І вирішальною перемогою нової сили — номенклатурної олігархії, до якої долучиться кримінальний бізнес та розбагатілі на лобіюванні антинародних законів народні депутати.
Але все це буде згодом. А тоді, у 92-му, нам обом із Станіславом було і сумно, і смішно з тих виборів. Справді, «страна чудес і беззаконія»! Бо хто із керівників ЦК КПУ гадав собі, кидаючи на розтерзання Рухові Леоніда Кравчука, що не мине й двох років, як той стане першим — ПЕРШИМ! — Президентом України! Господи, дійсно шляхи твої несповідимі! Але: смішно — не страшно! Кравчук виявився мудрішим і хитрішим, аніж сам сподівався. Феномен Кравчука у його девізі: «ні вашим, ні нашим». Така собі погранична, межова, нейтральна фігура «цвєта хакі», яка з’являється на стикові двох ідеологій, на грані протистояння двох сил, такий собі буфер між двома локомотивами… Спочатку на нього не звертають увагу, потім підсміюються, аж раптом він починає усіх влаштовувати, особливо егоїстичних амбітних претендентів на булаву, яким легше віддати владу останній сірячині, аніж поступитися нею один перед одним.
Якось Станіслав обмовиться, що допоміг Кравчукові зіграти на сліпій революційні пристрасті націонал-демократів, які не мали досвіду ані державного керівництва, ані державного будівництва. Для них Україна асоціювалася з вічною боротьбою за неї. Ці романтики, начитавшись авторських історій про козаків-гетьманів, знали, як за державу боротися, але не відали, як її будувати. Для Станіслава очевидним було, що в Україні кінця XX століття один до одного повторювалася ситуація 1905–1920 років: от-от нинішні Винниченки з Грушевськими мали кинути з переляку зброю, прапори і втекти за найближчий кордон. Врятувало їх від ганьби те, що більшовицька імперія не наступала на Україну, а відступала від неї, розвалюючись на очах, як стара халупа. Та й діаспора, чи то пак політична еміграція стримувала, з одного боку підсобляючи морально й матеріально, а з іншого, навіть на думку її заклятого опонента Станіслава, заважала, і передовсім тим, що привнесла у спонтанний, а тому хаотичний та ідейно незрілий «визвольний рух» застарілу тактику запілля, чисто більшовицьку руйнівну стратегію «до основанья, а затем…», а головне — задавнений запеклий розбрат у своїх же рядах, звісно, що плеканий для власної безпеки спецслужбами тих «демократичних» країн, які прихистили колись усю цю «вибуховонебезпечну» масу ізгоїв, цих шукачів правди і справедливості…
Кажу ж, що навіть Станіслава, ідеолога інтернаціоналізму і лютого ворога націоналізму, та затяжна ворожнеча, вияснення стосунків і «хто більший патріот», обурювали. Особливо тоді, коли «мельниківці» й «бандерівці», замість того, щоб об’єднатися в єдиний фронт, розпочали змаги в перетягуванні каната і навперебій вихваляли хитрість Кравчука, аби ближче сісти коло трону та отримати більше винагород за всі свої муки у боротьбі за вільну Україну. Але, повторюю, Станіслав не був би самим собою, якби не допоміг Кравчукові скористатися шансом і прийти до влади, а «вічному борцеві» Чорноволові навпаки — відмовитися взагалі від влади і перейти в опозицію.
Пригадую, якось, повернувшись із своєї «масонської ложі» чи, як натякає Хаврона, «ложа», чоловік признався:
— Ти знаєш, от дивлюся на них, слухаю, і самому хочеться крикнути, як той американський мільйонер українського походження недавно на якомусь їхньому конгресі: «Дурні! Не махайте прапорами! Рано святкувати! Беріть владу! Беріть банки! Пошту і телеграф! Заводи і фабрики! А тоді аж, з грішми і владою в кишені, за „Просвіту“ боріться! І за освіту!». Ти думаєш, його послухали? Аякже! Перейшли в опозицію! Назад в запілля. В криївки! Оце вожді! Справжні українські!
Так поступово до Станіслава повертався політичний азарт, який передавався й мені, повертаючи водночас й інтерес до життя. Тепер часто думала:
— Де була би сьогодні Лора, у чиїх рядах? ЩО Лора про ЦЕ сказала б чи написала? І взагалі, як повелися б усі ті дисиденти, борці за свободу, у яких не вистачило ні сили, ні хитрого хисту, ні здорового глузду — вижити за радянської влади?
І щось підказувало: усе було б по-іншому. І не на користь Кравчука… О! Браві хлопці — бійці невидимого фронту знали, кому «перекривати кисень» і на сибірських лісоповалах, і в тісних київських квартирках…
Ой-йой-йой… Олександро, балакай та не забалакуйся! Їхня свобода слова — не про тебе, як частенько застерігає Станіслав. Не забувай, що розвинений інстинкт самозбереження не тільки зберігає і береже homo sapiens'а у соціумі, а й робить з нього президента. Авжеж, Кравчука, крім вірних поплічників, привів
