Марія Стюарт - Стефан Цвейг
22 січня — 9 лютого 1567 року
Тепер починається найпохмуріша строфа в баладі про Марію Стюарт. Ця поїздка в Ґлазґо, звідки вона привезла свого ще хворого чоловіка, щоб він став жертвою вбивчої змови, — найсуперечливіша дія всього її життя. Завжди неодмінно постає запитання: чи справді Марія Стюарт була постаттю з роду Атрідів, чи була вона Клітемнестрою, що з лицемірною турботою готувала Агамемнону, чоловікові, який повернувся додому, теплу постіль, тоді як Егіст, убивця і коханець, уже стоїть у затінку з нагостреною сокирою? Чи була вона ще однією леді Макбет, що з лагідними та влесливими словами супроводить короля Дункана до ліжка, де його вб’є Макбет; чи була вона однією з тих демонічних злочинниць, що їх крайня пристрасть часто формує саме з найсміливіших і найвідданіших жінок? А чи була просто безвільним створінням брутального сутенера Босвелла й діяла неусвідомлено в трансі даного їй нездоланного наказу, була легковірно-слухняною маріонеткою, що не знала про всі готування до страхітливої події? Чуття спершу несамохіть відмовляються вважати, що там справді існував злочинний намір, відмовляються звинувачувати досі по-людському чутливу жінку в тому, що вона знала про вбивство і допомагала скоїти його. Замість такої інтерпретації поїздки в Ґлазґо завжди і завжди щоразу намагаються знайти якусь іншу, по-людському лагіднішу. Знову і знову відкладають убік свідчення та документи, які звинувачують Марію Стюарт, як невірогідні, й перевіряють зі щирим прагненням переконатися в невинності всі інтерпретації, які виправдовують Марію Стюарт, інтерпретації, що їх знайшли або вигадали її захисники. Але марно! Всі аргументи адвокатів, хоч як палко ми хочемо вірити їм, не мають переконливої сили: ланка цього скоєного вчинку безшовно припасовується до ланцюга подій, натомість кожне виправдна інтерпретація, тільки-но по-справжньому взятися за неї, розсипається в руках.
Адже як можна припускати, ніби сповнена любові турбота пригнала Марію Стюарт до ліжка хворого Дарнлі, щоб витягти його з безпечного притулку і вдома краще піклуватися про нього? Подружжя вже кілька місяців живе немов порізно. Дарнлі всякчас проганяють, щоб його не було в присутності Марії Стюарт, і, хоч як він з усім смиренням благає знову мати змогу поділяти її ліжко як чоловік, йому гостро відмовляють у подружніх правах. Іспанський, англійський і французький посли давно вже пишуть у своїх повідомленнях про відчуження як про незмінний очевидний факт; лорди відверто пропонували розлучення і навіть обдумували потай насильну форму звільнення від шлюбу. Дарнлі і Марія Стюарт живуть у такій байдужості одне до одного, що навіть звістка про небезпечну для життя хворобу Марії Стюарт у Джедбурґу аж ніяк не спонукала ніжного чоловіка поквапитись і провідати вмирущу, для якої вже подбали про останні святі дари. Навіть із найбільшою лупою в цьому шлюбі годі помітити бодай найтоншу нитку любові, бодай один атом ніжності, тому припущення, ніби приводом для тієї поїздки Марії Стюарт було сповнене любові піклування, невірогідне.
Але — і це останній аргумент тих, хто прагне захищати її à tout prix, за всяку ціну — можливо, Марія Стюарт саме цією поїздкою хотіла покласти край прикрій родинній незлагоді? Може, вона, зрештою, поїхала до ліжка хворого тільки на те, щоб примиритися з ним? Але, на жаль, навіть це останнє припущення на користь прихильного тлумачення спростовує один її власноруч написаний документ. За день до від’їзду в Ґлазґо необережна жінка — Марія Стюарт ніколи не думала, що її листи свідчитимуть перед потомками проти неї — в листі до архієпископа Бітона писала про Дарнлі обурливі, сповнені ненависті слова: «Що стосується короля, нашого чоловіка, то знає Господь, як ми завжди ставилися до нього, і не менш відомі Господові і світу його витівки та несправедливі вчинки щодо нас; усі наші піддані бачили їх, і я не сумніваюся, що в своєму серці вони засуджують його за них». Невже так промовляє щирий голос примирення? Невже це думки жінки, яка любить і, сповнена турботи, квапиться до хворого чоловіка? І друга неспростовно обвинувальна обставина: Марія Стюарт рушила в ту подорож не просто з думкою провідати Дарнлі, а потім повернутися додому, а з рішучим наміром одразу привезти його в Единбурґ: тут теж трохи забагато турботи, щоб вона видавалася щирою і переконливою! Адже хіба це не глум над усіма законами медицини і розуму, коли хворого на віспу, що страждає від гарячки, чиє обличчя — суцільний набряк, серед найлютішої зими, в січні, витягають із ліжка і везуть два дні на відкритому возі? Але Марія Стюарт заздалегідь узяла з собою драбинчастий віз, щоб відібрати в Дарнлі будь-яку можливість заперечити і якомога швидше доправити його до Единбурґа, де вже визріла змова про його вбивство.
Але, можливо, Марія Стюарт не знала, — ми завжди ступаємо крок назустріч захисникам Марії Стюарт, бо ж яка відповідальність: несправедливо звинуватити людину в убивстві! — можливо, вона ні сном, ні духом не знала про ту змову? На лихо, навіть у цьому аспекті лист Арчибальда Дуґласа, адресований їй самій, не полишає жодного сумніву. Адже Арчибальд Дуґлас, один із головних змовників, навіть особисто зустрівся з Марією Стюарт під час тієї трагічної подорожі в Ґлазґо, щоб почути її відверту згоду зі змовою про вбивство. Навіть якщо вона тоді відмовилась і не дала ніякої згоди, як дружина, знаючи, що відбуваються такі маневри, могла промовчати про цю пропозицію? Як могла не попередити Дарнлі? І як могла, незважаючи на певну переконаність, що проти нього щось задумують, намовити його
