Марія Стюарт - Стефан Цвейг

Et maintenant elle commence à voir, Qu’elle estoit bien de mauvais jugement, De n’estimer l’amour d’un tel amant, Et voudroit bien mon amy decevoir Par les ecrits tous fardez de scavoir... Et toutes fois ses paroles fardeez, Ses pleurs, ses plaincts remplis de fictions, Et ses hautz cris et lamentations, On tant gaigné, que par vous sont gardeez Ses lettres, escrites, ausquels vous donnez foy, Et si l’aimez, et croiez plus que moy. Тепер вона нарешті зрозуміла: Їй бракувало розуму меткого, Любов коханця берегти такого, І ошукати мого друга захотіла Облудними листами, знавісніла... І все-таки її слова брехливі Всі вигадані скарги і благання, І крики, ненастанний плач, зітхання Були, на жаль, дієві та звабливі. Її листи ви бережете вірно І не мені, а їм ви вірите безмірно.

Крики Марії Стюарт стають дедалі розпачливіші. Босвелл повинен її, єдину гідну кохання, не плутати з негідною, нехай він ту відтрутить, щоб пов’язати її з собою, бо вона готова, хоч би що сталося, іти з ним і в житті, і в смерті. Він може вимагати, навколішки благає його Марія Стюарт, від неї все як доказ її вірності та вічної відданості, вона готова пожертвувати всім: родом, домом, майном, короною, честю і своєю дитиною. Все, геть усе він може брати і тримати тільки її, бо вона вся розчинилася в ньому, в коханому.

Світло тепер уперше падає на задній план того трагічного ландшафту. Завдяки надмірним признанням Марії Стюарт сцена стає цілком зрозумілою. Босвелл узяв Марію Стюарт, бо трапилася нагода, взяв, як і багато інших жінок, і на цьому, власне, пригода для нього скінчилася. Натомість Марія Стюарт дісталася йому з усією душею і почуттями, з усім вогнем і екстазом, і хоче тримати його, тримати довіку. Але для щасли­вого, одруженого і честолюбного чоловіка звичайні любовні стосунки не дуже привабливі. Босвелл у найкращому випадку задля переваг і зручності підтримував би ще якийсь час стосунки з жінкою, яка може надати всі посади й почесті Шотландії, і, можливо, терпів би Марію Стюарт поряд зі своєю дружиною як коханку. Проте для королеви з душею королеви цього не може бути досить, і так само й для жінки, яка хоче не поділяти, а мати, повнячись палкого кохання, того одного тільки для себе. Але як тримати його? Як прив’язати до себе довіку несамовитого й нестримного авантюрника? Обіцянки безмежної вірності та покори можуть нагнати лише нудьгу на такого чоловіка і не дуже приваблювати, він надто часто чув їх від інших жінок. Тільки одна-однісінька ціна здатна вабити цього пожадливого чоловіка, найвища ціна, задля якої так багато інших залицялись і підлещувались: корона. Хоч яким байдужим міг бути Босвелл до перспективи й далі бути коханцем жінки, яку в душі він не любить, надто вже могутню спокусу породжує думка, що ця жінка королева, а він коло неї міг би стати королем Шотландії.

А втім, на перший погляд, ця думка видається безглуздою. Адже Генрі Дарнлі, законний чоловік Марії Стюарт, ще живе, для другого короля немає місця. Проте саме ця безглузда думка — єдина, яка відтоді пов’язує Марію Стюарт і Босвелла, бо вона, нещасна, не має ніякої іншої принади, щоб утримати того, кого годі приборкати. Крім корони, на землі немає нічого, задля чого цей вільний, незалежний і владний чоловік дав би себе купити і дозволив би кохати себе ціл­ковито залежній від нього жінці. І немає жодної ціни, яку сп’яніла жінка, що давно забула про честь, пристойність, гідність і закон, не була б готова заплатити. Навіть якби Марія Стюарт була змушена придбати ту корону для Босвелла, вдавшись до злочину, вона, засліплена нестямним коханням, не боялася б скоїти його.

Як і Макбет, що не мав іншої змоги стати королем, щоб справдити підступне пророцтво відьми, крім кривавого прибирання з дороги всього королівського роду, Босвелл аж ніяк не міг чесним, законним способом стати королем Шотландії. Шлях до корони для нього пролягав тільки через труп Дарнлі. Щоб кров могла поєднатися з кров’ю, треба пролити кров.

Босвелл, безперечно, абсолютно впевнено знає, що від Марії Стюарт годі сподіватися поважного опору, коли після її звільнення від Дарнлі він вимагатиме її руки та корони. Навіть якби виразна письмова обіцянка, яку начебто знайшли у відомій срібній скриньці, в якій Марія Стюарт погодилася «укласти з ним шлюб, незважаючи на всі протести з боку її родичів та інших осіб», була апокрифом чи фальшивкою, то й без листа та печаті Босвелл знав про її цілковиту залежність. Марія Стюарт надто часто нарікала йому, — як і всім іншим, — як тяжко вона страждає від гнітючої думки, що Дарнлі — її чоловік, надто палко в сонетах і, можливо, ще