Марія Стюарт - Стефан Цвейг

легковірністю. Марія Стюарт мало не силою змушує себе й далі грати мерзенну комедію. «Ти б ніколи не почув, щоб він розмовляв ще краще і смиренніше, і якби я не знала, що його серце м’яке, наче з воску, і якби моє серце не було мов діамант, ніякий наказ, крім із твоїх рук, не змусив би мене не пройнятися співчуттям до нього». Ми бачимо: Ма­рія Стюарт сама давно вже не відчуває до бідолахи, що з гаряч­ковим, запаленим обличчям дивиться на неї ніжними голод­ними очима, ніякої ненависті, вона забула все, що цей малий дрібний брехун давніше заподіяв їй, у глибинах душі вона б дуже хотіла врятувати його. Тому, нараз відсахнувшись, скидає всю провину на Босвелла: «Задля своєї помсти я б цього не робила». Тільки задля свого кохання і ні за яку іншу ціну скоїть вона страхітливе, скористається дитячою довірою цього хлопчика, і з неї виривається чудовий обвинувальний крик: «Ти змушуєш мене до такого прикидання, що я сама сповнилася страху та огиди, і спонукаєш мене грати роль зрадниці. Але пам’ятай: якби це не задля покори тобі, я б воліла краще померти. Моє серце спливає кров’ю».

Але залежна людина не здатна боронитися. Вона може тільки стогнати, коли батіг немилосердно жене її вперед. Зі смиренною скаргою Марія Стюарт знову опускає голову перед господарем своєї волі: «Лихо мені! Я ніколи нікого не обманювала, але роблю все по твоїй волі. Пришли мені одне тільки слово, що я маю робити, і, хоч би що сталося зі мною, я слухатиму тебе. Подумай, чи не можна дібрати якийсь прихований спосіб через ліки, бо в Крейґмілларі він має приймати ліки і купелі». Ми бачимо: Марія Стюарт хотіла б придумати принаймні якусь лагіднішу смерть для бідолахи, щоб уникнути звичайного брутального насильства; якби вона не стала, мов не своя, й не залежала так цілковито від Босвелла, якби ще мала трохи сили і бодай одну іскру моральної самостійності, то, відчуваємо ми, врятувала б Дарнлі. Але Марія Стюарт не наважується ні на який непослух, бо боїться втратити Босвелла, якому присягнула, а водночас боїться — геніальна психологія, якої не вигадає жоден письменник, — що Босвелл зрештою може зневажати її саме за те, що вона вдалася до таких жалюгідних оборудок. Марія Стюарт благально підносить ру­ки, мовляв, нехай «він не менше поважає її за те, до чого все-таки сам спричинився», і її душа падає навколішки в остан­ньо­му розпачливому заклику: нехай усю муку, яку вона терпить тепер через нього, винагородить кохання. «Я жертвую тобі все: честь, сумління, щастя і велич, пам’ятай про це і ніколи не допусти, щоб той нещирий шваґер намовив тебе проти найвірнішої коханої, яку ти коли-небудь мав або матимеш. І не зважай на неї (дружину Босвелла) з її нещирими сльозами, думай тільки про мене і найвідданіші дії, які я терпляче чиню, щоб заслужити її місце, і задля цього я всупереч своїй натурі ошукую всіх. Нехай Господь простить мені й подарує тобі, мій найвірніший друже, все щастя і всю ласку, що їх бажає тобі твоя найвірнопідданніша й найвірніша кохана, яка сподівається, що невдовзі у винагороду за свої муки стане для тебе чимсь більшим». Хто неупереджено чує, як цими словами промовляє змучене і присилуване серце нещасної жінки, той не назве її вбивцею, хоча все, що ця жінка робить у наступні ночі та дні, служить убивству. Адже ми відчуваємо: її воля постала перед у тисячу разів сильнішою супротивною, протилежною волею; можливо, протягом тих годин ця жінка не раз була ближча до самогубства, ніж до вбивства. Але наслідки поневолення згубні: хто позбувся своєї волі, той уже не може обирати свій шлях. Він може тільки служити й коритися. Отож Марія Стюарт, рабиня своєї пристрасті, несвідома і водночас страшенно свідома сновида в полоні свого кохання, хитнулась уперед, у прірву злочину.

Другого дня Марія Стюарт остаточно виконала все, що їй доручили; найделікатніша, найнебезпечніша частина завдання успішно виконана. Вона розвіяла підозри в душі Дарнлі, бідолашний, хворий, дурнуватий юнак нараз став веселий, упевнений, спокійний, радісний і навіть щасливий. Він уже намагається, дарма що й далі кволий і виснажений, спотворений віспяними виразками, вдаватися до легеньких пестощів із дружиною. Він хотів би її цілувати, обіймати, і Марія Стюарт на превелику силу приховує огиду і приборкує його нетерпіння. Дослухаючись до побажань Марії Стюарт, точнісінько так, як вона сама дослухалася до наказів Босвелла, Дарнлі, залежний від жінки, що й сама залежна, запевнив, що готовий повертатися з нею до Единбурґа. Повнячись довіри, він дав себе перенести з безпечного замку на драбинчастий віз, обличчя йому прикрили тонкою тканиною, щоб ніхто не бачив, яке воно спотворене: жертва тепер нарешті на шляху до дому вбивць. Про брутальну, криваву частину завдання подбає Босвелл, і для суворого й цинічного чоловіка вона буде в тисячу разів легша, ніж для Марії Стюарт — зрада свого сумління.

Повільно котиться драбинчастий віз у супроводі вершників по холодній зимовій дорозі; начебто остаточно примирившись після місяців нескінченних чвар, королівська пара знову повертається в Единбурґ. В Единбурґ, але куди? Річ зрозуміла, в замок Голіруд, хотілося б думати, в королівську резиденцію, в затишний, справді монарший замок! Але ні, Босвелл, усемогутній, наказав по-іншому. Король не повинен жити у своєму домі, в Голіруді, начебто тому, що небезпека зараження ще не минула. Тоді, звичайно, в Стерлінґу або Единбурзькому замку, в гордій, неприступній фортеці, або ж, хай там як, як гість у якомусь іншому пишному домі, наприклад, у єпископському палаці? Знову-таки ні! Вкрай підозріло обрали зовсім непоказний, далекий будинок, про який дотепер ніхто й не думав, аж ніяк не пишний дім, дім у підозрілій місцевості, за межами міських мурів, серед городів і лук, наполовину зруйнований і вже багато років пустий — дивний і дуже значущий вибір. Несамохіть постає запитання, хто міг обрати для короля саме цей підозрілий будинок на відшибі в Керк-о’Філді, куди веде тільки Thieves Row, нічний злодійський шлях. І дивіться, таки Босвелл, що тепер “all in all”. У лабіринті ми щоразу завжди знаходимо ту саму червону нитку. Знову і знову в усіх листах, документах і свідченнях кривавий слід веде тільки до цього Єдиного, тільки до нього.

Той маленький, аж ніяк не гідний короля будинок серед незораних полів, де по сусідству жив тільки один з найдові­реніших поплічників Босвелла, має загалом тільки передпокій і чотири кімнати. Внизу влаштували спальню для королеви, що раптом висловила