Марія Стюарт - Стефан Цвейг

чия воля опанувала її і чия рука штовхнула її в прірву. Потім Марія Стюарт нараз помічає, що в неї скінчився папір. Але пише далі, тільки далі, бо відчуває, що страх задушить її, тиша роздавить, якщо вона принаймні словами не вчепиться за того, до кого прикута ланцюгом, злочинниця до злочинця, кров до крові. Але, поки перо в тремтячих руках бігає по аркушах, мов тороплене, Марія Стюарт помічає, що все, що вона написала, сказано не так, як вона хотіла б сказати, що вона не має сили приборкати, впорядкувати думки. Вона знає про це якоюсь іншою сферою свідомості і тому благає Босвелла двічі перечитати листа. Але саме тому, що цей лист із трьох тисяч слів задумано й написано не з пильним і ясним розумом, саме тому, що в ньому плутано й затинаючись, немов із заплющеними очима, думки, хитаючись, пронизують одна одну, саме тому він стає таким унікальним документом душевної історії. Адже тут промовляє не свідома людина, а внутрішнє Я в трансі втоми й гарячки, тут промов­ляє нечутне за інших обставин неусвідомлене, голе, вже не прикрите жодним соромом почуття. Високі голоси і ниці голоси, ясні думки і думки, які Марія Стюарт ніколи не наважилася б висловити в усій їхній правді, зринають навпереміну, свідчачи про нездатність зосередитися. Марія Стюарт повторюється, суперечить собі в написаному, хаотично кришить і змішує все в цих випарах і потерті пристрасті. До нас не доходило ніколи або ж доходило вкрай рідко признання, де був би так досконало розкритий духовний, психічний стан надмірної подразливості під час скоєння злочину, — ні, ані Б’юкенен, ані Мейтленд, жодна з цих просто розумних голів зі своєю освітою та вправністю не могла б так магічно точно вигадати галюцинаційний монолог збуреного серця, страхітливу ситуацію жінки, що, коячи злочин, не знає ніякого іншого способу врятуватися від свого сумління, як писати й писати коханому, щоб утратити себе, забутися, виправдатись і пояснити; що тікає в ту писанину, щоб не чути, як серед тиші несамовито гупає в грудях серце. Ми знову мимоволі думаємо про леді Макбет, як вона так само у вільному нічному вбранні, здри­гаючись від холоду, ходить у пітьмі по замку, її обступають зусібіч і тиснуть на неї моторошні думки, і в приголомшеному монолозі вона, мов сновида, виказує свій злочин. Тільки Шекспір, тільки Достоєвський здатні так творити, а також їхній високий учитель: дійсність.

Який величний тон, що вражає серце аж до глибин, уже в першому затакті: «Я втомлена і сонна, а проте не можу зупинитися, поки ще є папір... Вибач, коли я пишу так погано, ти повинен здогадуватись про інші половини... І все-таки я рада, що можу писати тобі, тоді як решта спить, бо відчуваю, що не могла б заснути через своє бажання бути, моє дороге життя, в твоїх обіймах». Із неспростовною переконливістю Марія Стюарт зображує, як зрадів бідолаха Дарнлі її несподіваному приїздові, нам здається, ніби ми бачимо його, славного юнака з обличчям, розпашілим від гарячки і червоним від висипу. Він лежав сам, дні і ночі, і йому краялося серце, бо вона, дарма що він підпорядкований їй тілом і душею, відтрутила його й покинула. А тепер вона раптом тут, кохана, молода, гарна жінка, знову сидить, ніжна й лагідна, на його ліжку. У своєму щасті бідолашний дурень думає, ніби йому «сниться», і признається: він «такий щасливий бачити її, що думає, мабуть, помре від радості». Інколи, щоправда, йому ще болісно печуть давні рани недовіри. Надто вже несподіваним видається йому цей приїзд, надто невірогідним, і все ж його серце надто вбоге, щоб уявити собі таке страхітливе ошуканство, хоч як часто його вже ошукували. Адже для слабкої людини дуже солодко вірити й довіряти, а марнославній людині вкрай легко навіяти, що її кохають. Небагато минуло й часу, як Дарнлі вже розм’як, розчулився; знову абсолютно покірний, як і тоді, тієї ночі після вбивства Ріцціо, добрий юнак благає Марію Стюарт простити його за все, що він заподіяв їй. «Так багато твоїх слуг коїли помилки, і ти всіх їх простила, а я ж такий молодий. Ти скажеш, що вже багато разів прощала мені, а я завжди знову коїв помилки. Але хіба не природно, що людина в моєму віці, не маючи доброї поради, двічі або тричі знову помиляється й не дотримує обіцянок і аж потім зрештою сама загнуздує себе завдяки набутому досвідові? Якщо я цього ра­зу прошу твого прощення, то, присягаю, вже ніколи не помилятимусь. І я вимагаю не чого іншого, як того, щоб ми знову могли жити разом у ліжку і вдома як чоловік і дружина, а якщо ти не хочеш, я з цього ліжка вже не встану... Господь знає, як я покараний, що зробив із тебе Бога і не думав ні про що інше, крім тебе».

Завдяки цьому листу ми знову зазираємо в далеку затінену кімнату. Марія Стюарт сидить коло ліжка хворого і слухає цей вилив його кохання, свідчення його смирення. Тепер Марія Стюарт мала б радіти, бо її план удався, вона знову розм’якши­ла серце простодушного юнака. Але вона надто соромиться свого ошуканства, щоб радіти, під час реалізації запланованого злочину її душить огида перед жалюгідністю своїх дій. Відводячи очі, розгублена й понура, сидить королева коло ліжка хворого, і навіть Дарнлі впадає у вічі, що кохану жінку гнітить щось темне і незбагненне. Бідолашна і зраджена жертва ошуканства ще намагається — геніальна ситуація! — втішити зрадницю і ошуканку, хоче допомогти їй, хоче, щоб вона знову була весела, радісна, щаслива. Дарнлі благає Марію Стюарт провести ніч коло нього в кімнаті, він мріє, бідолашний дурень, знову про кохання і ніжність. Ми приголомшені, відчуваючи через цей лист, як той легкодух знову легковірно чіпляється за Марію Стюарт, як почувається цілком упевненим у ній. Ні, він не може намилуватися нею, незмірно насоло­джується радістю оновленої довірливості, якої так довго був позбавлений. Дарнлі просить Марію Стюарт покришити йому м’ясо, говорить та й говорить, і вибовкує в своїй дурості всі таємниці; називає їй імена всіх своїх викажчиків і шпигунів, признається, не здогадуючись, що вона душею і тілом віддана Босвеллу, в своїй смертельній ненависті до Мейтленда і Босвелла. І — тут можна зрозуміти — що з більшою довірою, що з більшою любов’ю він зраджує себе, то важче стає тій жінці зраджувати безпорадного, який ні про що не здогадується. Всупереч своїй волі вона зворушена відсутністю опору з боку своєї жертви, її