Марія Стюарт - Стефан Цвейг

насильства був палкою миттю, швидкою пригодою, і нещасна жінка невдовзі була змушена признатися собі, що цей коханий господар її чуттів аж ніяк не відчуває особливої шаноби перед нею: Vous m’estimez legiere, que je voy, Et si n’avez en moy nulle asseurance, Et soupsonnez mon cœur sans apparence, Vous meffiant a trop grand tort de moy. Vous ignorez l’amour que je vous porte. Vous soupsonnez qu’autre amour me transporte. Vous despeignez de cire mon las cœur. Vous me pencez femme sans jugement; Et tout cela augmente mon ardeur. Здається вам, як бачу, що я легковажна, Не впевнені ви в мені, ваші враз вуста Підозру кажуть, що душа моя пуста. Що віри я не гідна й жінка неповажна. Мою ви щиру зневажаєте любов, Мовляв, хвилює інший мою буйну кров, А серце моє з воску, — не твердий кристал. Гадаєте, я розуму не маю, — Та кривди ці лише розпалюють мій шал.

Але замість гордо відвернутися від невдячного, замість опанувати себе і приборкати, сп’яніла від пристрасті жінка падає перед байдужим навколішки, щоб затримати його. Її колишня зарозумілість просто моторошно обертається в шалене самоприниження. Марія Стюарт благає, просить, вихваляє себе, пропонує себе як товар коханому, що не хоче кохати її. Вона такою повною мірою, аж до останнього приниження втратила чуття гідності, що, колись така королівська, перераховує йому, наче перекупка, яка торгується, все, чим пожертвувала задля нього, і завжди наполегливо — слід навіть сказати: набридливо — запевняє його в своїй рабській підпорядкованості:

Car c’est le seul desir de vostre chere amie, De vous servier, et loyaument aimer, Et tous malheurs moins que rien estimer, Et vostre volonte de la mienne suivre Vous cognoistrez aveques obeissance, De mon loyal devoir n’obmettant la science, A quoy j’estudiray pour tousjours vous complaire. Sans aimer rien que vous, soubs la subjection De qui je veux san nulle fiction, Vivre et mourir. У подруги вам любої єдине є бажання:  Служити вам і віддано кохати,  Всі лиха серцем твердо зневажати  Й по волі вашій жити без вагання.  Ви ще побачите, з яким поклонінням,  З яким чуттям обов’язку і вмінням  Я вчитимусь завжди подобатись вам,  Кохаючи лиш вас у відданій покорі,  Бо тільки задля вас у послуху суворім  Я жити і вмирати хочу тут і там.

Лякає і приголомшує таке цілковите знищення чуття влас­ної гідності у відважній жінці, яка досі не боялася жодного володаря світу і жодної земної небезпеки, а тепер принизилася до ганебності злісних і заздрісних ревнощів. За якимись ознаками Марія Стюарт, певне, помітила, що Босвелл більш прихильний душею до своєї молодої дружини, яку вона, ні про що не здогадуючись, обрала йому, ніж до неї, і тому не думає бути невірним дружині через зв’язок із королевою. Тож тепер Марія Стюарт намагається — просто страхітливо, що якраз велике почуття здатне зробити жінку дріб’язковою — найбільш нешляхетним, найжалюгіднішим, найзліснішим способом принизити дружину Босвелла. Марія Стюарт має намір подразнити його чоловіче еротичне марнославство, нагадуючи (вочевидь на основі інтимних повідомлень), що обійми його дружини не досить палкі, що вона віддається йому не з усім шалом полум’яної пристрасті, а наполовину вагаючись. Марія Стюарт, колись сама зарозумілість, порівнює, вдаючись до жалюгідного самовихваляння, наскільки більше вона, перелюбниця, пожертвувала — і від чого відмовилася — задля Босвелла, ніж його дружина, що має переваги та задоволення тільки завдяки його величі. Ні, він повинен лишатися коло неї, коло Марії Стюарт, тільки коло неї, і не давати ошукати себе листами, сльозами і благаннями тієї «несправжньої» дружини.