Лише секунда - Олексій Геращенко

— Привіт, — кажу я.

— Привіт, — відповідає вона.

Я знімаю куртку, кидаю її на спинку стільця й сідаю навпроти Марини. Кладу в каву ложку цукру, додаю молока. Однотонна поверхня кави збурюється й перетворюється на нервово-нерівні круги, світло-коричневі та брудно-білі. Одним духом випиваю каву і кажу офіціантці, що проходить повз:

— Повторіть, будь ласка.

— З молоком? — уточнює вона.

— Так.

Марина гасить об попільничку свою сигарету — і приємний аромат її диму змінює затхлий сморід. Робить зі свого горнятка маленький ковток і питає:

— То що, готовий слухати?

— Давай, — удавано недбало відповідаю я, старанно приховуючи власну цікавість.

Історія про японця

Його звуть Цутому Ямагучі, і він живе в Японії. 2006 року йому сповнилося дев’яносто років. Один зі ста тридцяти мільйонів японців. У країні, де середня тривалість життя складає понад вісімдесят років, такий вік — не рідкість. Але ця людина особлива. Щоб зрозуміти це, потрібно повернутися в середину двадцятого сторіччя.

Друга світова війна. 7 травня 1945 Німеччина оголо­сила про капітуляцію. Проте в Радянському Союзі ви­­рі­­шили, що його роль у війні такої капітуляцією аж ніяк не підкреслюється, тож це нікуди не годиться, та ого­лосили про необхідність публічної та представницької процедури. Як наслідок — пізно ввечері 8 травня за центральноєвропейським часом або вже вночі 9 травня за московським провели урочисте підписання Акту капі­туляції Німеччини. Так цей день і відзначають: у світі — 8 травня, а на просторах колишнього Союзу — 9 травня.

Здавалося б, усе закінчено, перемогу здобуто. Адже Німеччина була ключовим супротивником. Запитай, коли закінчилася Друга світова війна, — усі скажуть: 8 чи 9 травня.

Утім, Японія поки не капітулювала і з війни не вийшла. Мені здається, їй би і не дали вийти просто так — безкарно, без сиво-кривавого диму помсти.

5 серпня 1945 року Цутому Ямагучі приїхав у від­ряд­ження до Хіросіми. Він працював інженером у компанії «Міцубісі», був одружений. Спершу подружжя вирішило, що діти з’являться після того, як закінчиться війна. А потім війна зробилася частиною життя — і здалося, що чекати не варто. Так у світі з’явився маленький Кацутоші. Цутому мріяв про донечок. Тепер уже після війни.

6 серпня американці скинули на Хіросіму атомну бомбу. Командир екіпажу Пол Тіббетс назвав бомбардувальник, на якому вони летіли на операцію, на честь своєї матері Еноли Гей. B-29 «Енола Гей» о восьмій ранку 6 серпня 1945 скинув бомбу, що мала кодову назву «Малюк». На честь кого назвали бомбу, не знаю, але кількість жертв у Хіросімі склала сто сорок тисяч. Сто сорок тисяч убитих, зниклих безвісти або померлих унаслідок вибуху.

Цутому перебував лише за три кілометри від епіцентру. Він бачив, як у небо здіймається величезний білий гриб, як усе навколо поглинається білим світлом. Він кричав і не чув свого голосу. Він біг, але нічого не бачив. Падав, вставав і біг знову наосліп. Спершу це супроводжувалося надпронизливим свистом, що пробирав до кісток і всверд­лювався в ошалілий від жаху мозок. А потім раптом він стих, наче звук відключили. Щось падало, люди від­кривали роти, але звуку не було. Він зіштовхнувся з якимось чоловіком, впав на коліно, розірвав штани і поранив ногу до крові. А він думав у той момент, як за­сму­титься дружина, адже вона купила йому ці штани в подарунок, ще зовсім недавно вони разом ходили в ательє та підшивали їх. Штани були дорогі, але вона так хотіла, щоб чоловік виглядав статечно й елегантно.

Готель. Цутому прагнув лише добігти туди в божевільній упевненості, що варто увійти в ошатний хол готелю — і весь цей жах закінчиться. Перед очима з’явилася сіра пелена. З кожним кроком вона темнішала. Він рвався в тому напрямку, де, здається, мав бути готель, та хтось всередині його голови вимовив: «Усе. Стоп». І свідомість відключилася. Він не пам’ятав, як побачив відчинені двері в підвал бомбосховища і на якихось глибоких інстинктах кинувся до них, впав на сходах і геть несвідомий заповз усередину.

Цутому отримав опіки лівої сторони обличчя й тим­часово осліп. Переконавшись, що його серце б’ється, чиїсь дбайливі руки вклали його на лаву біля стіни. Лікар того дня до нього не дістався, надто багато людей у значно гіршому стані потребували допомоги.

Наступного ранку він прокинувся і розплющив очі. Ліве око не бачило нічого, перед правим тремтіла сиза імла. Він лежав в одязі, дивився на свої розірвані штани і думав про дружину, до якої йому потрібно дістатися. Він не хотів, щоби вона хвилювалася через нього. Огледів незнайомих людей навколо і мовчки подався на вулицю. Там панував хаос, і ніхто не звертав на нього уваги. Цутому дістався пішки до вцілілого готелю, пройшовши крізь забруднені радіацією зони. Запитав у блідого, як аркуш паперу, працівника готелю, який сьогодні день. Дізнавшись дату, звірив її зі зворотним квитком на поїзд. Дати збігалися. Зібравши речі, він вийшов із готелю і поплентався у бік вокзалу. Що далі він просувався, то жахітливіші картини поставали перед ним. Будинки були повністю зруйновані. Рятувальники збирали людей, які лежали на землі. Мертвих людей. На нього ніхто не звертав уваги. Цутому ішов і жодного разу не зустрівся ні з ким поглядом. З жодною людиною. У певний момент він почав сумніватися, чи іще існує. Своїм нечітким поглядом шукав очі іншої людини. Погляд підтримки. Хотів лише одного — опинитися вдома. Періодично зупинявся та спирався на стіни вцілілих будинків, щоби перевести подих. У ті хвилини він проходив лише за два кілометри від епіцентру вибуху і отримував ще одну сильну дозу радіоактивного опромінення. Сили залишали його. Здавалося, ось-ось він просто звалиться на землю не в змозі зробити жодного руху. До відходу потягу лишалися лічені хвилини. І ось будівля вокзалу. Зараз вона здалася йому входом в інший світ, пунктом відправлення з пекла. Зібрав до купи останні сили і дошкандибав до платформи. Поїзд Sanyo заклично загудів, попереджаючи, що ось-ось рушить. Цутому з останніх сил побіг.

Він дістався до поїзда і тремтячою рукою простягнув квиток провідникові, який вже збирався закривати двері.

— З вами все гаразд? — запитав його провідник

— Так, я їду додому, — відповів Цутому Ямагучі.

Він сів і заплющив очі. Поїзд смикнувся, заскрипів металом і вирушив у дорогу. У Нагасакі. Цутому погано пам’ятав свій шлях, він намагався не чути розмови людей, дослухався до себе. Спершу відчував тільки біль, але потім, за