Лише секунда - Олексій Геращенко

десь глибоко в якомусь невідомому місці тихо питав: «А може, не треба?» Тихо благав: «А може, не треба?» І якби він точно знав місце, де сидить цей голос, де ця точка в його тілі, то він погодився би на будь-який біль, він узяв би свій армійський кинджал, так-так, він дістав би свій армійський кинджал і ударив би ним в те саме місце, в те місце, де знаходиться цей голос, він стримував би викликаний болем крик, а коли терпіти було б несила — він кричав би: «Треба! Треба!!! Саме так треба!»

Я стиснув свої скроні руками у пронизливому розу­мінні, як було боляче Полу Тіббетсу, як безсилля перед часом, перед людьми, перед прожитим життям тисне своєю незворотністю.

Марина, примруживши очі, дивилася на мене, а потім продовжила:

— А Цутому Ямагучі боровся. У ньому був стрижень бо­ротьби. Ніби доля, його доля, його карма підготувала йо­го до страждань. У нього теж був голос. Голос, якого він не лю­бив. Не ненавидів, як Пол Тіббетс. Ні. У нього не було ненависті. Але цей голос всередині з’являвся і ка­зав: «Терпи». «Я не хочу, — відповідав чоловік. — Я не хочу. Не можу більше». Але голос знову повторював: «Терпи». І чоловік не знав, чи щастя це: пережити таке і залишитися живим. Один у цілому світі, хто зміг пережити. Його волосся випало. Він боявся свого вигляду. Намагався не бачити себе. Відводив очі від власного відображення у дзеркалі. Проте одного дня затримав погляд на відображенні на частку секунди. Як завжди, швидко відвів очі, але цієї миті вистачило. Він не пішов від дзеркала, а подивився на себе знову. Простягнув уперед праву руку, а відображення, в якому вгадувалися риси Цутому Ямагучі, простягнуло ліву руку назустріч. Той чоловік у дзеркалі уважно і серйозно дивився на нього, а потім посміхнувся. Тільки Цутому міг побачити і вловити цю посмішку. Ці частки міліметра, на які зрушилися куточки вуст, ці зморшки біля очей, що стали на частки міліметра глибшими. Вони простягали руки назустріч один одному.

У Цутому почалося нове життя. З болем і радістю. У ньому було так багато болю. Але голос всередині допомагав терпіти. Цутому радів народженню дітей. У них із дружиною народилися дві донечки. У післявоєнній Японії вважалося, що троє дітей — це небагато. Нижче середнього. То був японський бебі-бум. Так, ніби треба було народити і за себе, і за тих, хто залишився там — під завалами, в полоні яскраво-білого світла від гігантського гриба, що виріс над містом. Їм казали: «Ви пережили ядерні вибухи. Хто знає, що з вашими генами і якими будуть ваші діти? А якщо вони народяться схожими на мавп?» Однак воля до життя виявилася сильнішою за радіацію. Адже війна закінчилася, і не виконати свою мрію було б зрадою самого себе. Наоко і Тошико, чудові милі дівчатка.

Хоч би що він робив, хоч би як намагався забути пережите, доля повертала його до тих днів. Через десять років він почув, що в Хіросімі гине від променевої хвороби дванадцятирічна дівчинка. Її звали Садако Сасакі. Здавалося, що смертельні промені обійшли безтурботну дитину, народжену під час війни, але, вичекавши десять років, жорстока правда дала знати про себе.

Згідно з давньою японською легендою, людина, що склала тисячу паперових журавликів, отримує право на одне бажання. Її бажання було простим. Відкривати вранці очі і бачити сонячне світло. Бажання жити. Вона встигла скласти шістсот сорок три журавлики. Шістсот сорок четвертий залишився в її холодних руках. Люди з усієї країни приїжджали в Хіросіму, щоб довести її мету до кінця. Вони складали паперових журавликів для Садако.

Її поховали разом із тисячею паперових журавликів, одного з яких вона міцно тримала в своїх пальцях.

Цутому дивився на засипану різнокольоровими пта­хами могилу і шепотів слова прощання із маленькою дівчинкою, яку ніколи не знав. Його власні діти часто недужали. Хвороби увійшли в його клітини, передалися дітям. Одначе в цих клітинах залишився і його голос: «Терпи». Коли його дружина померла, йому сповнилося шістдесят п’ять. Зморшкуватими щоками текли сльози. Гіркі сльози втрати найближчої людини. Тієї, що пере­жила з ним другий вибух. «Уже скоро і я», — думав він, розчавлюючи суху грудку в тремтячих пальцях. Крупинки землі сипалися вниз, ховаючи під собою його любу Хісако. А голос всередині шепотів: «Терпи, ще нескоро».

Марина зробила останній ковток охололої кави, по­ставила горня на місце і потягнулася за верхнім одягом. Встала, перекинула пальто через руку і швидким рухом дістала з кишені купюру в сто гривень. Поклала її на стіл і накрила зверху блюдцем. Я спробував щось сказати, але вона притулила мені до губ свого пальця. Він був гладеньким і холодним. Нестерпно закортіло доторкнутися до нього язиком, відчути його смак. Марина нахилилася до мого вуха й прошепотіла: «Наступного разу ти пригощаєш». Потім чмокнула в щоку. Мої губи мимоволі повторили цей рух, побіжно торкнувшись її тонкого пальця.

Марина випросталася й рушила до виходу, мало не зіштовхнувшись з офіціантом, який ніс сандвічі, сирники і чай парі з дитиною. Спритно ухилившись, Марина натягнула на ходу своє пальто. Я дивився на неї і чекав, що вона обернеться на прощання. Однак жінка швидко вискочила за двері кав’ярні і зникла з очей, залишаючи мене наодинці з недопитим горням охололої кави.

З Марининим відходом мій настрій зіпсувався. Її бурхливі реакції, жива міміка, її історія, в якій вона жила, пішли разом із нею. Я допив свою каву, дістав телефон із кишені і поклав його на стіл. Почав набирати літери «м», «а». Висвітилося «Мама» і «Марина». Я вирішив набрати маму. Після третього гудка пролунав голос:

— Алло-о!

Мама завжди вимовляє це коротке, незрозуміло навіщо потрібне слово так, що розумієш, як тобі раді. У цьому довгому протяжливому «о-о» слідом за здивуванням відчуваються інтерес і радість.

— Алло-о!

— Привіт, мам, — кажу я.

— Андрійко! — радіє мама. — Ти вже прокинувся?

Мама знає, що я люблю поспати у вихідні. І мама вміє ставити питання, які, на мій погляд, не потребують відповіді.

— Ще сплю, — відповідаю в трубку.

— Уже снідав? — запитує мама.

— Тільки каву.

— Заїжджай, погодую тебе.

Мама завжди хоче мене погодувати. Певно, щоразу, коли вона чує або бачить мене, десь із глибин її підсвідомості, з тих інстинктів, із того часу, який я геть не пам’ятаю, часу, коли я вмів лише кричати, лежачи у неї на руках, у мами