Лише секунда - Олексій Геращенко

Незнайомець залишив книжку розкритою на столі, присів і погладив кота. Той провів пухнастою головою по долоні, відійшов убік і сів, скоса поглядаючи на Незнайомця. Жовтаві промені світла від лампи падали на них згори. Велика безформна тінь чоловіка з’єдналася з маленькою витонченою тінню кота.

Незнайомець підвівся й повернувся до стола. Потри­вожена його рухом сторінка розкритої книжки почала повільно рухатися, застигла на мить вертикально, а потім вигнулась у протилежний бік. Чоловік допоміг їй закінчити свій шлях, розгладив долонею, потім вмочив ручку в каламар, дав стекти краплі чорнила з кінчика пера і зробив запис впевненими замашними літерами. Тоді подмухав на нього, допомагаючи чорнилу висохнути, закрив книжку, акуратно поклав її на те місце, звідки брав, а потім, подумавши, повернув на неї і окуляри.

Вийшов з-за прилавка, забрав свій капелюх і попря­мував до виходу.

Зробивши крок на вулицю, на мить осліпнув від яскравого сонця і заплющив очі.

За секунду розплющив, і центральна площа Вінслоу стала поступово набувати своїх колишніх обрисів. Спер­шу Незнайомець ніби зібрався продовжити свій шлях містечком, але зупинився, подумав і повернувся до машини.

Місіс Ріккерлі бачила, як незнайомий чоловік вийшов із крамнички, зупинився на хвилинку, роздумуючи, а потім підійшов до своєї новенької витонченої американської машини. Він подивився кудись униз і відчинив задні дверцята. Їй не було видно, що він робить там, з проти­лежного боку машини. Незнайомець нахилився, повністю сховавшись за автомобілем, потім випростався. Його обличчя осяяла посмішка. Обійшовши машину, він постав перед місіс Ріккерлі в повен зріст, повернувся до неї, широко доброзичливо усміхнувся і привітався кивком. Потім сів у машину, відкинувся на м’яке сидіння, зняв із себе капелюх і поклав поруч. Двигун шумно завівся — і автомобіль рушив у напрямку, звідки приїхав.

Виїхавши із центру містечка, Незнайомець несподівано побачив Мюренн. У руках у дівчинки був чорний капелюх, саме такий, як у нього. З голосним сміхом вона підкидала капелюх догори, той крутився в повітрі та падав униз. Дівчинка ловила його на льоту і знову підкидала. Про­їхавши далі, Незнайомець поглянув у дзеркало заднього виду. Йому здалося, що він на мить побачив двох дітей, Мюренн і хлопчика її віку, які бігли, тримаючись за руки. Капелюха в руках Мюренн вже не було. Але цієї миті автомобіль підскочив, наїхавши на горбок, промінь сонця відбився в склі, засліпивши чоловіка на мить, — і картина у дзеркалі зникла.

Автомобіль виїхав із міста і попрямував дорогою, що петляла поміж зелених пагорбів. Вінслоу залишився позаду. Хмари білої дорожньої куряви здіймалися за машиною, застигали у повітрі, а потім повільно розчинялися.

Десь біля Вінслоу підпливав до берега рибальський човен. У містера Ріккерлі сьогодні був навдивовижу вдалий улов. Його задоволена посмішка губилася в густих вусах. Він уже уявляв, як буде вражена й здивована його дружина, як вона розповідатиме сусідам і рідним, який спритний і вправний у неї чоловік, і саме його удача буде найважливішою подією сьогоднішнього дня для всього міста.

На морі панував штиль. Хвилі неспішно накочувалися на скелі, нашіптуючи тиху мелодію.

Незнайомець подивився на свій годинник. Він пока­зував чверть на сьому. На задньому сидінні автомобіля, витягнувши передні лапи, дрімав пухнастий білий кіт.

***

Ховаючись у каптур від холодних поривів зимового вітру, я наближався до дверей будинку на вулиці Гого­лівській.

Взявшись за холодну металеву ручку, потягнув двері на себе. Замерзла пружина з гудінням піддалася, я ступив усередину.

Вітер лишився за спиною, я зробив глибокий вдих, відчув сирий запах старого під’їзду. Відпустив двері, які зі скрипом зачинилися, після чого декілька секунд нама­гався звикнути до темряви. Проте очі вперто не бажали знаходити обриси предметів навколо, тож, знявши з голови каптура, я рушив напомацки.

Коли повторюєш один шлях багато разів, тіло знає його вже краще, ніж очі, пам’ятає, якої висоти сходинки та скільки їх, де хитається плитка на підлозі й навіть як у цілковитій темряві з першого разу втрапити ключем у замковий отвір.

Та тут я був лише вп’яте чи ушосте в житті, тож дово­дилося вивчати простір, вмикаючи на повну потуж­ність усі органи чуттів: вдивлятися в темряву, обмацувати стіни, дослухатися до шурхотіння.

Складним був шлях з шести сходинок до першого сходового майданчика, де перегоріла лампочка. А вже далі досягало тьмяне світло з верхніх поверхів, полегшуючи дорогу. Дещо розслабившись, я неспішно рушив нагору, рахуючи дорогою сходинки. Отже, пройдено шість найтьмяніших на початку шляху.

Сім, вісім, дев’ять… На десятій сходинці недопалок… Одинадцять, дванадцять, тринадцять. Біля тринадцятої сходинки видряпане у фарбі стіни серце, пробите стрілою. Чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, поворот….

Сімнадцять, вісімнадцять… Двадцять одна, двадцять дві. Ось на стіні написано назву рок-гурту і намальовано череп із кістками. Певно, на цей череп автору малюнку знадобилося чимало часу, його вибито у стіні дуже ретельно, сумлінно й охайно. Двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, поворот.

Десять сходинок в один бік, потім десять в інший — і я на другому поверсі.

Потім іще десять вгору, поворот, тут треба обійти виставлену кимось у спільний коридор засмальцьовану газову плиту. Сорок чотири, сорок п’ять, сорок шість сходинок, поворот ліворуч, квартира номер п’ять.

Шукаю ключі в кишені куртки. Чую, як відчиняються й зачиняються двері внизу. Судячи із шурхотіння, той, хто зараз увійшов до під’їзду, так само, як і я, не надто з ним знайомий. Ті ж невпевнені кроки і обмацування простору. Не можу знайти ключа. П’ять, шість — він піднявся на перший поверх. Ключа ніде немає. Дев’ять, десять — дійшов до недопалка. Я розстібую куртку. П’ятнадцять, шістнадцять — поворот. Шукаю ключ у кишені штанів, потім пригадую, що міг покласти його у внутрішню кишеню піджака. Вдаряю пальцями по під­жаку й відчуваю маленький металевий предмет. Двад­цять п’ять, двадцять шість, поворот. Дістаю ключ із кишені і встромлюю в замковий отвір, перший оберт наштовхується на перешкоду, тож беруся лівою рукою за ручку та тягну двері на себе, одночасно провертаючи ключ. Два оберти ключа. Тридцять три, тридцять чотири. Ліве око вловлює чоловічу фігуру в темній куртці, схожій на мою. Але каптура він не зняв. Відкриваю двері й роблю крок уперед. Одна нога вже всередині квартири, друга — назовні. Тридцять п’ять, тридцять шість, поворот. Піднімає руку і знімає каптур. Якщо зараз повернуся до нього, потрібно привітатися й дочекатися його відповіді, а я