Лише секунда - Олексій Геращенко

хочу якнайшвидше потрапити всередину. Крок другою ногою. Тридцять дев’ять, сорок. Зачиняю двері. Сорок два, сорок три, сорок чотири. Прокручую замок. Сорок п’ять? Нічого не чую. Після того як замкнув двері з цього боку, рухи на сходах припинилися. Стою біля дверей, готуючись продовжити рахунок. Проте звуків більше немає. Намацую вимикач — в коридорі спалахує світло. Повертаюся і дивлюся перед собою. Я вдома.

Дім. Мені поки що важко називати це місце домом. Але я тут живу. Уже четвертий день. І якщо я кажу, що йду додому, а приходжу сюди, то, певно, це і є мій дім.

Коли мені сказали ціну на оренду квартири в цьому будинку, я спершу не повірив. Хіба таке можливо? Це ж майже центр міста, а за такою ціною квартиру і на око­лицях Троєщини треба іще пошукати.

— Там якісь проблеми? — спитав у ріелтора.

— Та дім, звісно, старий, одразу попереджаю, навіть дуже старий і давно потребує капітального ремонту, але місце дуже гарне, а ціна взагалі смішна.

— Я хочу оглянути цю квартиру.

— Гаразд, давайте оглянемо, — без особливого опти­мізму в голосі вимовив він.

Ми пішли туди ввечері. Напевно, він не хотів, щоб я роздивлявся зовнішні тріщини, якими були помережані стіни будинку, від чого здавалося, що він може розвалитися будь-якої миті. Коли увійшли до під’їзду, щось велике й живе швидко сховалося під сходами й зашаруділо, втікаючи своїми потаємними ходами до підвалу.

— Здається, це кіт, — невпевнено вимовляє ріелтор, переминаючись з ноги на ногу на місці, ніби сумніваючись, що я таки піду нагору до квартири.

— Так. Або ж щур, — байдуже повідомляю я та рушаю першим. — Ходімо, Костю.

— Та ні, кіт, — ріелтор все ще намагається заспокоїти мене або ж передовсім себе самого.

На кожному сходовому майданчику по дві квартири. Коли опиняюся між ними, думаю, що з обох боків на мене крізь дверні вічка дивляться очі потенційних сусідів.

Із кожним кроком нагору я все більше розумію, чому ціна така низька. Цей будинок уже давно мали би знести, зрівняти з землею, щоби звільнити місце для чогось нового й свіжого. Він схожий на старий людський організм, стоячи біля якого, лікар розводить руками, немов би кажучи: «Я можу полагодити щось одне, але тоді що буде із усім іншим?» А потім хитає головою на знак того, що нехай все йде своїм ладом, бо те, що має померти, помре.

Старенька, проте чистенька квартира не надто дружньо дивиться на мене старим паркетом, чудернацькими візерунками килима та білими стінами. Та я витримую цей погляд і кажу:

— Гаразд, я беру. Коли можна зустрітися з господарем?

Ріелтор Костя здригається, дивиться на мене, ніби вичікуючи, чи я не зайдуся реготом, адже ця квартира аж ніяк не відповідає моєму попередньому запиту, та не знайшовши навіть натяку на жарт, обережно відповідає:

— Тут така справа. Господар поїхав за кордон. Надовго. І доручив здати квартиру. Гроші треба класти на банківську картку.

— Нехай, — знизав плечима я. — А як йому телефонувати, якщо трапиться щось?

— Є телефон його племінника, свого він не залишив.

— Добре, хай буде так.

І ось тепер я тут живу. Перший тиждень на цьому місці.

Стягую з ноги лівий черевик, впираючись правою но­гою в його п’яту, а правий знімаю вже рукою. Проходжу в кімнату, звільняюся від куртки і кидаю її на стілець. Сідаю в крісло й витягую ноги. Знаходжу десь під собою пульт від телевізора і з силою тисну на верхню червону кнопку, знаючи, що треба, щоб вона увійшла глибоко, лише тоді телевізор включиться. Перемикаю канали, зупиняюся на випуску новин.

Накриваюся пледом і дивлюся в телеекран. Картинки змінюють одна одну. Після наших новин диктор переходить до міжнародних.

В Африці у Судані йде війна двох племен. Розма­льований білою і червоною фарбою темношкірий хлопець з довгим чорним волоссям дивиться на мене і посміхається. Він піднімає спис і трусить ним у повітрі. «Треба ж, у них досі є списи», — міркую я. Хлопець наближається. Напевно, підходить до кореспондента. Його великі нерівні білі зуби — все ближче до мене. Його губи рухаються. Який безстрашний кореспондент. Як дивно: здається, я відчуваю дихання того чорношкірого хлопця. Здається, я готовий запропонувати йому жувальну гумку, щоб у цьому диханні було щось знайоме, замість запаху сухої трави, м’яса диких тварин, засмажених на багатті, щоби замість запаху свободи і сексу почути звичний аромат гумки Orbit. Звідки цей запах? Його губи шепочуть щось. Якесь слово. Він повторює одне й те ж саме слово. Я намагаюся читати по губах. Але звуку немає. Що ж він каже?

— Andre, — раптом чую це абсолютно чітко. — Андре... Андре...

Він заклично махає мені рукою, а я боюся поворух­нутися. Потім все ж простягаю вперед руку, і він торкається її. Чорні вологі слизькі пальці торкаються моєї руки.

Я стою на величезній площі-галявині. Зверху нещадно палить сонце, і це анітрохи не краще за наш сьогоднішній мороз. Моє чоло вкривається потом.

— Андре!

Я не знаю, що це за мова, але все розумію.

— Сьогодні наша остання битва, найголовніша, я такий щасливий, що ти з нами.

Озирнувшись на всі боки, бачу, що з обох сторін площі стоять войовничо налаштовані люди. А ми перебуваємо в самому центрі. Вони дивляться на нас і кричать. Я від­чуваю, що зараз від мого рішення багато залежить. Чи братиму участь у цій сутичці? У цій війні.

— Де наші? — запитую я його.

Він махає рукою в бік натовпу.

— Зараз почнеться битва, — говорить він. — Я готовий пожертвувати життям заради нашої перемоги.

Він на мить робиться серйозним, але потім знову розпливається в посмішці. Я раптом розумію, що його обличчя розмальовано русалками-танцівницями. Чому русалки? Вони посміхаються разом із ним. Що ширша його посмішка, що більше зморшок в куточках очей, то веселіші русалки. Вони регочуть і крутять хвостами.

— Я з тобою, — кажу впевнено.

Він сміється і починає якийсь дикий танець.

— Він із нами, — кричить він і підкидає списа. — Андре з нами.

Натовп з одного боку площі радісно здіймає списи. На іншому ж чується грізний гуркіт.

Він бере з землі іншого списа і подає мені. Я беру його, але почуваюся якось ніяково. Піт заливає мені очі. Тож кладу спис на землю, кажу йому: «Зараз!» і починаю роздягатися. Я роззуваюся, знімаю штани