Лише секунда - Олексій Геращенко

і сорочку, стягаю шкарпетки і залишаюся в одних трусах. Вони аб­солютно невдалі. Просто інші я не встиг випрати. А ці широкі, зі смішними мультиплікаційними тиграми. Такий відповідальний момент, а я в цих трусах!

Дивлюся на нього, а він широко посміхається. А раптом це через мої труси? Русалки на обличчі верескливо сміються, вигинаючи хвости. Чому я не виправ інші труси? Адже у мене були ті, що просто чорні, без усіляких дурних малюнків, такі доречні зараз. Мені здається, що вся площа сміється з мене. Я відчуваю, як червона фарба заливає моє обличчя. Я хапаюся за свій спис. Я ненавиджу їх. Я нена­виджу свої труси. Свої смішні труси. І я ненавиджу всіх, хто посміє сміятися над ними.

Нічого, доведеться провчити їх. Піднімаю спис над головою й видаю дикий звірячий крик. Я готовий битися! Я готовий до бою. Озираюся на хлопця, щоб сказати «Вперед!» — і завмираю. Він дивиться вниз. Дивиться на мої труси і сміється. І його русалки також.

Мене переповнює гнів. Я розмахуюся і б’ю у найбільш зухвалу, найгидкішу русалку, яка регоче з мене. Хочу поцілити в її жирний хвіст і влучаю. Кров заливає його обличчя, але він продовжує сміятися. І вона теж. Її хвіст б’ється в конвульсіях у ритмі її хихотіння.

Я ненавиджу їх усіх, я хочу, щоб сюди прилетіли американські бомбардувальники і розбомбили цей їхній маленький дикий світ, зрівняли із землею це містечко, цю площу, цей відсталий народець. Щоб вивітрилися звідси назавжди запахи смаженого м’яса і сухої трави. І щоби потім поставили сюди рекламний щит, на якому по-справжньому щасливі люди будуть пригощати один одного жуйкою Orbit.

Я хочу, щоб тут були хвилі піску, щоб холодний нічний вітер грав піщинками, щоб протяжна пісня пустелі звучала тонкою мелодією. І щоб тут стояв рекламний щит жувальної гумки Orbit.

***

Мене розбудив дзвінок мобільного. Я лежав під теплою ковдрою і думав, що в неділю зранку все одно не може бути невідкладних і важливих справ. Телефон вібрував секунд п’ятнадцять, потім той, хто телефонував, зрозумів, що відповіді не дочекається, — і звук припинився. Я за­плющив очі і поринув у роздуми, що сьогодні маю зробити. Телефон задеренчав знову. Що ж, інтерес до наполегливості того, хто телефонував, змусив мене під­вестися. Підійшовши до телефону, я побачив напис «Марина». Швидко розвів руки в сторони, відганяючи від себе різким рухом сон та ніби шукаючи у повітрі додаткову енергію, і натиснув кнопку приймання виклику.

— Що, розбудила? Просто потім я буду зайнята, а зараз у мене є годинка, щоби зустрітися з тобою. То що, змо­жеш? — на мене полився потік закликів до дій, до якого я не був готовий.

— Котра година? — запитав я

— Восьма.

— Так сьогодні ж неділя! — вдавано обурився я.

— То ти зможеш чи ні? Давно тебе не бачила, хотіла розповісти історію. Потім їду за місто. Можемо зустрітися о 8:30 в «Шоколадниці» на Саксаганського.

— Гаразд, пішов умиватися, — сказав я і натиснув кнопку відбою.

Ми з Мариною були знайомі не так вже й довго, трохи більше року. Та інколи мені здавалося, що я знав її завжди. А іноді — навпаки, ніби ми побачили одне одного не більше, ніж секунду тому.

У наших зустрічах склався певний ритуал. Вони завжди незаплановані: просто хтось із нас телефонує іншому та призначає час і місце. Зустрічі короткі, займають саме стільки часу, щоби лише хтось один зміг розповісти свою історію. І за цей час зустрічі ми маємо випити не менше трьох горнят кави. До третього горняти зустріч не закінчується.

Я, позіхаючи, поплентався до ванної. Відкрутив кран, з якого линув струмінь холодної води. Дивився якийсь час на воду, уявляючи, наскільки вона холодна, зробив глибокий вдих, гучний видих, затримав дихання, склав долоні човником і підставив під струмінь. Вода запінилася в долонях, обпекла їх холодом, я швидко нахилився і виплеснув її на обличчя. Подих перехопило, але тут головне — не зупинятися. Швидко повернув долоні під воду і вихлюпнув з них на обличчя другу порцію. І так іще п’ять разів. Подивився на себе в дзеркало. Так набагато краще: майже прокинувся. Зробив коротку руханку та пішов у душову кабінку під теплу воду — змити залишки сну.

Потім вимкнув воду, витягнув уперед ліву руку. Почекав, поки на середньому пальці збереться велика краплина води, впаде і розіб’ється на дрібні бризки, відкрив розсувні дверцята душової кабінки, виліз і витерся. Вийшовши з ванної, подивився на годинник. Восьма двадцять.

Пішов на кухню і вже збирався зварити каву, та згадав, що незабаром мене чекатимуть щонайменше три горнятка, і повернувся до кімнати. Натягнув шкарпетки, джинси та светр і пішов сушити голову феном. Під потоками теплого повітря волосся куйовдилося і стирчало в різні боки. О 8:35 уже натягував на себе черевики і, захопивши куртку, збігав сходами униз.

Стара плита, поворот, одягаю куртку, другий поверх, поворот, череп під рок-гуртом, застібаю замок аж до самої шиї, поворот, недопалок на десятій сходинці на місці, поворот, шість кроків сходами до виходу, відкриваю важкі металеві двері і натягую каптур.

Моя машина стоїть за десять метрів від будинку. Швидким кроком долаю їх, сідаю на тверде, холодне і скрипуче крісло, вставляю ключ у замок запалювання. Повернувши його, чекаю, поки кілька секунд двигун міркує, відвикнувши їздити, а потім заводиться.

Переїхавши сюди, думаю про те, що коли настане весна, на роботу ходитиму пішки, а мій Ford Mondeo чекатиме на мене біля будинку. Не чекаючи, доки двигун прогріється, вирулюю на дорогу. За хвилину чую вібрацію телефону в кишені.

— Ти з молоком будеш? — вона не питає, де я знаходжусь і коли буду.

— Так, тільки щоб молоко було гаряче та окремо, нехай не наливають його в каву, — кажу суворо.

— Міг би не уточнювати, — пирхає і кладе слухавку.

Рухатися центром Києва недільним ранком приємно: вулиці порожні, тож мій шлях забирає лише п’ять хвилин. Спустившись Володимирською, я паркую автомобіль на перетині із Саксаганського, переступаю через металевий парканчик і заходжу в кафе «Шоколадниця». Марина потягує тонку коричневу сигарету на диванчику на межі зон для курців та для тих, хто не палить. Побачивши мене, вона примружується і вказує долонею на горня, над яким підіймається пара.

Я йду до столика, беру горня і роблю маленький ковточок. Гіркувата рідина, пройшовши крізь моє горло, спускається стравоходом і досягає шлунка, змушуючи його стиснутися і випустити зворотний