Лише секунда - Олексій Геращенко

Нагасакі зустрів поїзд тривожною метушнею. Величезна кількість людей стояла на платформі, чекаючи на потяг із Хіросіми. Натовп зайняв майже весь перон, і поліцейські намагалися врегулювати ситуацію, щоб у тисняві нічого не скоїлось. Цутому пробирався крізь натовп, а в голові його пульсувало лише одне слово: «Додому».

Коли він сів у таксі і назвав свою домашню адресу, таксист запитав у нього:

— Ви не з Хіросіми випадково?

— Ні, — не роздумуючи, заперечив Цутому.

Він не хотів зараз чути жодного запитання про те, що сталося там.

Коли дружина відчинила двері, вони якийсь час спо­лохано дивились одне на одного, а потім, коли вона подалася тілом вперед, а її нижня губа сіпнулася, він не витримав і мовчки заплакав, ховаючи сльози у долонях. Дружина обійняла його і, погладжуючи, повторювала: «Ти живий. Це найголовніше. Усе буде добре».

Увесь цей день Цутому спав, а наступного дня до нього прийшов лікар. Він рекомендував взяти лікарняний, але Цутому не послухався і пішов на роботу. Його зір відновився лише на вісімдесят відсотків, він майже ні­чого не міг їсти, до того ж зауважив, що на гребінці залишалося багато волосся, а шкіра на обличчі набула жовтуватого відтінку. Але він пішов. Йому було так важливо повернутися у своє колишнє життя, спіймати усталений ритм, побачити колег. Вони не розпитували про відрядження до Хіросіми, і Цутому був особливо радий цьому.

Увійшов його керівник і сказав, щоб він підійшов до нього о дванадцятій годині дня. Цутому внутрішньо напружився, чекаючи на невдоволення з приводу про­пущених днів. Рівно о дванадцятій він постукав у двері кабінету і боязко увійшов усередину. Начальник запитав про відрядження, а потім, помовчавши, запитав:

— Як це було, Цутому?

Цутому почав говорити, і хоча кожне слово давалося важко, але й приносило полегкість. В емоційному пориві він підвівся і підійшов до вікна. І тут...

І тут щось сталося. Потужний вітер вдарив у скло, а все навколо освітилося пронизливим білим світлом. Таким самим, як тоді, три дні тому. А вдалині, за будинками, виростав, прагнучи доторкнутися до неба, білий гриб. Прекрасний неземний жахливий гриб. Затремтіли стіни, щось із величезною силою стиснуло голову в скронях і кинуло тіло на підлогу. Жах повернувся в життя Цутому.

Через кілька днів після того, як американці скинули другу бомбу, японський уряд оголосив про готовність до капітуляції. Місяць зайняла підготовка всіх рішень про втрату Японією територій Кореї, частини Монголії і Китаю, Курильських островів і ряду острівних територій у Тихому океані. У вересні всі документи було підписано, Друга Світова війна закінчилася.

Цутому Ямагучі — єдина у світі людина, що пережила два атомних бомбардування. Нещодавно йому випов­нилося дев’яносто років.

***

Марина кинула услід офіціантці, яка проходила по­руч:

— Іще дві кави, будь ласка, — і поглянула на годинник.

— Уже спізнююся, — зітхнувши, сказала вона і дістала з пачки тонку сигарету.

Клацнула запальничкою, а я спостерігав за витон­ченою лінією, яку утворив, вигнувшись, її великий па­лець. Піднесла вогонь ближче і зробила два швидких неглибоких вдихи, від яких кінчик сигарети зробився яскраво-червоним. Видихнула, а білий сигаретний дим набув форми гриба, змусивши мене здригнутися. Але вже за секунду він розплився по приміщенню кафе.

Двері відчинилися — і до кав’ярні увійшла пара із дитиною. «Зарано для відвідування кафе з дітьми», — подумалося мені. Жінка невдоволено поглянула на Марину, оточену ореолом сигаретного диму. Вона піднесла руку до обличчя, ніби прикриваючись від неприємного запаху. Чоловік дивився вниз і, здавалося, нічого не помічав, заглибившись у власні думки. Маленькій дівчинці було, напевно, не більше трьох років. Увійшовши, вона почала стягувати з себе шапку. Хлопець-офіціант поставив на стіл нашу каву і підійшов до нових відвідувачів із двома книжечками-меню.

— І мені, і мені! — лунко закричала дівчинка.

— Так, Софіє, це дядя для тебе приніс, — заспокоїла її жінка.

Марина простежила за моїм поглядом, зробила ма­ленький ковток кави і загасила сигарету.

— Як гадаєш, що відчував потім цей Пол Тіббетс, котрий командував скиданням бомби? — запитав я.

Марина задумливо оглянула мене, кивнула своїм дум­кам і сказала:

— Він був героєм. Попервах. Отримав «Пурпурове серце», вважався живою легендою. А потім усе змінилося. Ти герой — поки є ворог. Однак війна закінчилася, і японці перестали бути ворогами. А ти їх убив однією бомбою. Сто сорок тисяч людей. Це як досить велике місто. Де всі лягли спати і не прокинулися. Гадаю, він відчував несправедливість щодо себе. Коли з часом твоє геройство сприймається все меншим і меншим, а потім постає питання, а чи не був твій вчинок помилкою. А ще пізніше багато хто називає це злочином. За кілька років до смерті його запитали: що він думає про те, що сталося тоді, і чи не змінив би він свого рішення зараз.

— Він сказав, що не змінив би рішення, — відповів я. — Вкрай важко визнавати помилки вголос, але навіть якщо це робиш, у тебе все одно є виправдання для себе. Так буває майже завжди.

— Так, він сказав, що вчинив би так само й зараз, і то була найкраща і найважливіша операція в його житті у боротьбі за перемогу і за мир.

— Він говорив це і злився. Дратувався і стискав кулаки. Біліли виступаючі на руках суглоби, а нігті боляче врізалися в долоні, — продовжив я. — Він кричав усередині: «Та що ви всі розумієте, що ви знаєте про війну, про життя, яке б ми отримали, якби сиділи і міркували про правильні вчинки, про гуманізм, про людське життя?! Я — герой! Мені ви зобов’язані життям, існуванням, народженням. Я був героєм для всіх тоді, а тепер цих усіх залишається все менше, і шмаркачі розмірковують про те, як все було погано та неправильно! І все, що я можу сказати вам: так, я тисячу разів правий!». Проте все одно він продовжував обурюватися, тому що ледь чутний голос всередині, голос, який він ненавидів, голос, який був з ним і того ранку над Хіросімою, голос, який він стільки разів перемагав, голос, який колись ніби щезнув назавжди, саме зараз, в момент найбільшої впевненості, саме тої миті, коли він стояв з високо піднятою головою,