Лише секунда - Олексій Геращенко

Я хотів ударити його, але не зміг.

— Напевно, напився, — постарався якомога більш недбало відповісти я.

— Ага, я так і зрозумів, — радісно закивав Сашко.

— То я поспішаю, старий. Справи, — кинув я і швидко пішов геть.

Того вечора я надряпав на дверях під’їзду «життя — лайно», знайшов у батьковій тумбочці ключі від горища і піднявся на дах. Мені здавалося, що я обов’язково мав бути зі Свєткою, а тепер життя пішло якимсь неправильним шляхом. Там внизу ходили люди, а я міг закрити очі і злетіти. Щоби потім впасти і розпластатися там внизу. Моє обличчя було б шалено красивим, а під потилицею розтікалася б кров. Тоді вона зрозуміла б, як жахливо помилилася, як не зрозуміла, що найкращий чоловік у її житті вже пішов, і всі, хто навколо, не гідні були навіть його мізинця.

На даху було холодно і страшно, будинок Мазепи внизу через дорогу здавався геть крихітним. І було дуже шкода себе, а також прикро, що я не зможу побачити, як Свєтка картає себе за мою смерть, як дає дзвінкий ляпас Сашкові, як всі плачуть і кажуть гарні слова про мене.

Звісно, я тоді нічого не зробив,. залишив нашу компа­нію і мовчки страждав на самоті. А напис «життя — лайно» супроводжував німим нагадуванням кожен мій прихід додому.

Тепер на місці тих дерев’яних дверей стояли сучас­ні металеві. На них хтось старанно вивів чорним фло­мастером: «iLove». Всі букви стояли поруч, і єдина «L» була великою. Через це напис нагадував назви продуктів з лінійки Apple. iLove. Стівен Джобс не встиг дістатися до цього. Зробив iPod, iPhone і iPad. Уявляю собі його презентацію. Ось він виходить на сцену своїми широкими незграбними кроками. Старі потерті сині джинси, чорна водолазка і білі кросівки. Він виглядає трохи втомленим. Дивиться в зал і похитує головою. У всіх перехоплює подих, а його пауза така довга, що кожен розуміє: йтиметься про щось справді грандіозне. Нарешті він вимовляє ці кілька слів: «Мені важко і самому повірити, але ми зробили це». Зал шумно видихає. А він розвертається та йде з найкоротшої в своєму житті презентації. На величезному дисплеї яскраво спалахують п’ять літер: «i», «l», «o», «v» і «e». «L» — велика. І худа обтягнута чорною водолазкою спина зникає углибині сцени, залишаючи зал лише з написом iLove. І вже немає жодних сумнівів, що величезні черги стоятимуть біля фірмових магазинів, чекаючи можливості увірватися всередину і простягати тремтячими руками тисячі доларів, золоті і платинові картки в надії першими доторкнутися до дива. Однак усім не вистачить iLove, всім не вистачить любові, такі жорстокі закони маркетингу.

Я натиснув кнопки «3» і «4» — і почув у домофоні мамин голос:

— Андрію, ти?

— Так!

— Відчиняю!

Почувся писк домофону. Щось клацнуло, я потягнув ручку на себе, відчинив двері, впевненим кроком рушив углиб і буквально за кілька секунд, перестрибуючи сходин­ки, злетів на четвертий поверх.

Мама вже стояла у дверях:

— Проходь! Ти ж не снідав?

— Поки лише каву.

— Це добре, у мене є смачне рагу.

Я роззувся, помив руки і пройшов на кухню. Мама виклала зі сковорідки на тарілку величезну кількість їжі. В інший час і в іншому місці я б упевнено заявив, що з’їсти стільки мені не під силу. Проте в гостях у батьків у мене завжди прокидався подвійний апетит, тому без зайвих заперечень я взявся за мамине рагу. Вона поставила чай­ник на плиту і сіла поруч зі мною.

— Моїм чайником не користуєшся, — зобразивши в голосі образу, констатував я.

Якось я купив батькам електричний чайник, але вони, як і раніше, користувалися старим, гріли воду на газовій плиті.

— Знаєш, усе якось не переключимося на нього, — заходилася виправдовуватися мама. — Важко відмовлятися від звичок.

— То й добре, мені цей більше подобається, — махнув я рукою. — Я ще з дитинства його пам’ятаю. Він такий свій, такий домашній. Поки не тече, користуйтеся, — дозволив.

Я швидко осилив усю тарілку. Останній шматочок помідора все зісковзував з виделки, тож я допоміг собі пальцем. Відставив від себе тарілку, яку мама миттю забрала зі столу. А потім поставила переді мною чашку із запашним чаєм.

Якийсь час ми сиділи мовчки, по черзі прикладаючись до своїх гарячих чашок.

— Як на новій квартирі? — зрештою запитала мама.

— Нормально, хоча не звик іще, — відповів я.

— І як довго ще будеш чужими квартирами вештати­ся? — зітхнула вона.

— То й нехай, мам, у Нью-Йорку дев’яносто відсотків людей живуть не в своїх квартирах, — заспокоїв її. — У мегаполісі важливо жити ближче до місця роботи. Хіба зі своєю квартирою це можливо? Тож в орендованої квар­тири є свої плюси. Навесні і влітку ходитиму на роботу пішки.

— Оля не телефонує? — мама уважно шукала щось на дні своєї чашки.

— Оля не телефонує… — я чи то відповів, чи повторив луною мамине запитання.

Ми посиділи ще деякий час, поговоривши про політику та останні новини, а потім я почав збиратися додому.

— Батька не дочекаєшся? Він обіцяв, що скоро буде, — зупинила мене мама.

— Наступного разу, — відповів я, швидко взувся, чмокнув маму в щоку, накинув куртку і швидким кроком рушив униз.

Небо було похмурим, а на вулиці потеплішало. Я сів у машину, завів і від’їхав. Відвідини батьківського дому завжди залишали в мені заспокоєння, але наразі я відчував десь усередині себе скабку, яка болісно рани­ла. Я неквапом піднявся Володимирським узвозом і дістався Хрещатика, під’їхав до Майдану і звернув праворуч біля будинку профспілок, щоби піднятися вище до Михайлівської площі. Михайлівський собор весело закликав переливами дзвонів, приїжджі позували на його тлі, радісно посміхаючись, і не зважали на холодне зимове повітря.

Додому повертатися не хотілося, тому я повернув пра­воруч у бік Андріївського узвозу. Запаркувавши автомобіль, я вийшов на вулицю і вирішив пройтися. Підійшовши до картин, неквапом спускався вниз, обе­режно ступаючи слизькою плиткою хідника. Я ніколи не розбирався в живописі, тому просто дослухався до своїх почуттів, запитуючи їх, чи подобається. Більшість картин здавалася технічно правильними, але мало чим