Лише секунда - Олексій Геращенко

— Доброго дня! — привітався Незнайомець.

— Добрий день, — вимовивши останнє слово з дещо запитальною інтонацією, відповів чоловік.

— Вирішив зайти подивитися, що тут у вас, — із ввіч­ливою посмішкою продовжував Незнайомець.

— Тут у нас крамниця, — сказав чоловік і, трохи вага­ючись, продовжив:— Її заснував мій прадід Джордж Кедді, і відтоді це родинна справа. Мене назвали на честь прадіда Джорджем, і я працюю тут продавцем.

Незнайомець мимоволі розсміявся.

— Я не бачу у вас тут тканин, тож ви, напевно, не шиєте одягу. Тут не пахне свіжим хлібом, овочі не розкладені у кошиках. Тут, очевидно, не продають церковне начиння. Я не відчуваю запаху шоколаду і не бачу діточок, які заглядають у вікна і розглядають привабні цукерки. Тут взагалі немає нічого! А ви працюєте тут продавцем. Що ж ви продаєте?

Джордж Кедді зняв окуляри, покрутив їх у руках, уважно дивлячись на Незнайомця, а потім поклав на книжку на столі.

— Я — продавець бажань.

— Продавець бажань? — Незнайомець здивовано звів брови і голосно розсміявся.

Відсміявшись, він пильно подивився на продавця, очікуючи на спростування. Але той дивився на нього ціл­ком серйозно.

— І як йдуть справи? — поцікавився Незнайомець.

— Непогано, але, схоже, скоро доведеться згортати справу.

— Чому ж?

— Розумієте, — зітхнув продавець. — Це виключно родинна справа. Так заповідав мій прадід. Однак її більше нікому продовжувати.

Незнайомець помовчав деякий час, а потім повів далі:

— І все ж, я не розумію, як це працює?

— Усе надзвичайно просто. Ви загадуєте бажання, розраховуєтесь із продавцем — і отримуєте виконання свого бажання. Усе так само, як у звичайній крамниці.

Незнайомець не сприйняв ці слова серйозно і чекав якогось підступу. Однак ситуація його цікавила, тож він оперся на прилавок, зняв капелюха і поклав його поруч, потім присунувся ближче до продавця.

— І де ж ваші покупці?

— Розумієте, є певні правила, — відповів Джордж. — Річ у тім, що одна людина може придбати лише одне бажання. Після цього за жодних обставин вона не зможе звернутися сюди. Проте це бажання здійсниться обов’язково. Усі жителі містечка вже скористалися своїм правом, а інші люди, як розумієте, потрапляють до нас нечасто.

— Але я не розумію, — трохи роздратовано відповів Незнайомець. — Я не помітив у вашому містечку нічого незвичайного. Так, воно виглядає дещо старомодно. Таке враження, ніби я здійснив подорож у часі. Або сам час зупинився тут перепочити та вирішив залишитися. І все ж ваше місто виглядає буденним і геть не схожим на таке, де люди мають можливість виконати будь-яке своє бажання. Як так могло статися?!

— Розумієте, як виявилося, з бажаннями відбуваються дивні речі, — зітхнув Джордж Кедді. — Часто люди за­га­дують те, що для них важливо сьогодні. А потім виявляється, що вони цілком можуть обійтися без цього. Тоді їхні бажання припадають порохом в коморах і на горищах. А ще бувало таке, що містер Адамс захотів собі великий гарний будинок, а після цього містер Сміт вирішив, що хоче, аби у містера Адамса такого будинку не було. Так обидва отримали свої бажання, але в підсумку нічого не змінилося. Буває, що покупці приходять сваритися, вимагають заміни свого бажання, посилаючись на законодавство, яке дає їм таке право, якщо товар не підійшов. Проте ми працюємо за встановленими правилами, інакше не можемо. Одна людина отримує тут лише одне бажання.

— Що ж, — посміхнувся Незнайомець. — То спробую і я.

— Ви вже визначилися з бажанням? — уточнив прода­вець.

Незнайомець замислився. На його обличчі проступила нерішучість. Схоже, вибрати йому було нелегко.

Тієї миті до крамниці забігла дівчинка років восьми. Біляві кучері весело розлетілися навколо рум’яного личка. З-під червоної сукенки визирали гострі колінка. Вона дзвінко розсміялася, підняла ногу і поправила ремінець на білій сандалі, стрибаючи на одній нозі.

— Вітаю, дядю Джордже! — голосно вигукнула вона, потім перевела погляд на Незнайомця, зніяковіла і повторила вже трохи тихіше і йому:

— Вітаю вас!

— Привіт, Мюренн! — відповів продавець.

— А діти також можуть придбати бажання? — поці­кавився Незнайомець.

— Ні, — відповів продавець. — Ми не продаємо бажань дітям до повноліття. Вважаємо, що вони ще не готові до таких серйозних справ. Утім, діти виростають і стають моїми новими покупцями.

— Так, а у дорослих це виходить значно краще, — зауважив із сарказмом Незнайомець, міркуючи про своє власне бажання.

Дівчинка підбігла до кота, який дрімав на прилавку, дмухнула йому на ніс і потріпала за вухо. Білий кіт невдо­волено поморщився, розплющив очі, неохоче підвівся і зістрибнув на підлогу за прилавком. Тоді увага дівчинки зосередилася на капелюсі. Вона захоплено оглянула його, потім перевела погляд на Незнайомця і сказала:

— Хотіла б я погратися таким капелюхом.

— А я б із радістю побавився з цим найгарнішим у світі котом. Хоча він такий свавільний! Та нехай таким і лишається, — посміхнувся їй у відповідь Незнайомець.

— А у вас є дитинка?

— Так. Донечка, така сама кучерява, як і ти.

Мюренн посміхнулася йому, при цьому на її щоках з’явилися милі потішні ямочки, і вибігла з крамниці. Незнайомець розсміявся і підійшов до вікна, але дівчинка вже десь щезла. Вулиця з вікна крамниці здавалася темно-бузковою.

Незнайомець повернувся до прилавка і виявив, що продавця бажань немає. Озирнувся, але не знайшов іншого виходу, крізь який продавець міг би залишити приміщення. Перехилився через стійку і подивився вниз. Потім уважно пройшов поглядом весь простір невеликої кімнати, намагаючись привести думки до ладу і згадуючи недавній діалог з Джорджем Кедді. Вслухаючись у тишу, він чекав. У пам’яті виринали постаті дивного продавця і безтурботної дівчинки.

Незнайомець подивився на стіл. Жовтаве світло лампи лилося на книжку й окуляри, які лежали на ній. Знизавши плечима, Незнайомець зайшов за прилавок і ступив до стола. Він акуратно переклав окуляри на стіл до красивої золотистої ручки поряд із чорнильницею і взяв книжку. Вона була товста важка і приємна на дотик, без жодних написів на обкладинці бордового кольору. Незнайомець навмання відкрив її та глянув на сторінки. Вони були м’якими і жовтуватими, приємно пахнули.

Але ці сторінки були порожніми. Незнайомець перегорнув одну,