Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
— Дякую за відвертість, — відчеканив по-фрунтовому Шевченко.
— І робити вам подарунки й саджати до карцеру я не буду. Ви й без того мученик в очах моєї дружини…
Нервовий блиск місяця раптом осяяв землю. Хмарка скотилася з нього, і він налився багрянцем.
І Усков, і Шевченко проймали один одного гарячими очима. І тіні ночі від темної до найчорнішої по черзі мінилися кожному на виду.
— У мене немає гріха перед вами, — сказав Тарас.
Усков повагом витягнув носовика, обтер губи:
— Я знаю… Ваш гріх від народження. Бо ваш талант не хоче спинятися на досягнутому. Ви мучите себе й інших, шукаючи істину й досконалість. А істина ось! — і Усков показав Шевченкові ще одного огірка.
— Це не істина. Це її відбиток.
— Як на мене — цей доказ смачний, бо неспростовний.
— Іраклію Олександровичу, якщо вам так хочеться, щоб мене не було тут… то відпустіть мене в Україну.
Майор зміряв Тараса від облисілої голови до стоптаних чобіт і засміявся.
— В Україну?!.. Та я сам без неї вже вісім років мучуся! Мені батько з Хортиці луску дикого коропа в листі прислав. Вона більша за срібного рубля. Ви коли-небудь такого коропа ловили?
— Я ловлю лише слова.
— Слова, кажете… — з металом у голосі повторив за Шевченком Усков і продовжив російською: — Ну что ж, я отпущу вас… но только тогда и туда, куда предпишет мне приказ из штаба в Уральске о вашем увольнении, а ваш командир Косарев Егор Михайлович подаст об этом рапорт. А пока — соблаговолите не покидать территорию этого сада для нашей обоюдной пользы.
— Вы поступаете так из-за моих прогулок с Агафьей Емельяновной? — зухвало спитав Шевченко.
Комендантові здалося, що він чогось не розчолопав. І він приклав руку до голови, наче перевіряв, чи вона в нього на місці. А потім рвучко трутив лійку на землю і кинувся до Шевченка через капусту, чавлячи круглі голови чоботами. За крок до Шевченка спинився. Від нього пахтіло шалом і холодом студеної води.
— Я поступаю так, потому что люблю и ценю… вашу поэзию. И если вы мужчина — давайте прекратим этот разговор, — сказав майор.
Тарас кивнув. На душі стало вільніше. Він гадав, що примусив Ускова поступитися. Уголос Шевченко спитав, виструнчуючись:
— Разрешите идти?
Усков обернувся і процідив:
— Сделайте одолжение! — і, переконаний у своїй вищості, обдарував Шевченка посмішкою вершителя чужого життя.
І, коли Тарас віддав честь і обернувся кругом, щоб іти, перед ним вигулькнуло два казаки з гвардії коменданта. Їхні рушниці були в бойовій готовності.
— А пока, до прихода приказа о вашем освобождении, вы побудете под моим арестом в саду, ну, или в вашей любимой землянке, — категоричним тоном заявив майор.
…Якщо дивитися знизу і зблизька, під’їжджаючи чи підходячи до Новопетровського укріплення, то воно майже зливається з довгим плато посеред високої, витягнутої на півтори верстви горбовини. Одним своїм гострим закінченням той видовжений горб обернений у бік Каспію, а іншим — у бік пустелі. Наближаючись до нього, поступово чуєш шум морських хвиль, квиління чайок і ґелґотання фламінго, поволі бачиш, як на його узвишші щезають, затуляючись брудно-жовтим схилом із посохлими травами, будівлі казарм, в’язниці, лазарету, арсеналу, хлібні, гімназії для дітей офіцерів, офіцерського флігеля, двоповерхового будинку коменданта і церкви Петра і Павла… Рівна поверхня степу знизу була паралельна поверхні самого форту, за винятком лише однієї яруги, що розтинала горб. Тут фортеця уривалася. У цьому місці до неї вела стежка, так само як і до сторожової вежі, котру звели на високому і вузькому продовженні горбового кряжа перед самим морем. Від тієї рівності й загрозливої одноманітності, попри різновеликість будівель, складалося враження, що хтось дуже великий поклав на плескате довгасте узвишшя стільницю з мурами, плацами, дзвіницею, ворітьми та купою служивого люду. І, мабуть, найочікуванішим, коли наближаєшся до форту, мав би бути передзвін церковних дзвонів і голосний спів дяка чи багатоголосий стогін молитви. Натомість того надвечір’я з форту линула бравурна музика, заливалася високим вереском флейта, співала натужно скрипка, дзеленькав кульчиками бубон.
Ці мелодії, схожі на призвуки зламаної музичної скриньки, видобував аматорський оркестрик із двох унтерів і кількох солдатів музроти на веранді комендантського будинку, що на другому поверсі. Музика вся була танцювальною — мазурка, венгерка, вальс, англез, кадриль і далі по колу точнінько те саме. Варіації виникали лиш тоді, коли хтось відставав на такт або пускав півня. І хоч оркестранти старалися від душі й усі свої присвисти, як могли, доводили до подобизни гармонії, втім, у залі, в яку виходила відкрита навстіж веранда, витанцьовувала лише одна пара — огрядна покоївка коменданта й маленька Наташа, вдягнута під великосвітську даму в рожевому криноліні. Саме Ната Ускова, потішно копіюючи батькову командну інтонацію, пискляво примушувала музик крутити по колу танцювальні номери. Однак їхнє музикування танцю не допомагало. І як покоївка не намагалася навчити простеньких фігур, але дівча безперестанку товклося по її ногах, спинялося, чухало боки й живіт, у які впинався вперше в житті натягнутий зусиллями мами й няньки Каті корсет. І хоч Ната
