Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

– Ніяк не можна: там хлопці працюють. То їхня велика ласка, що я в них зі своїми фарбами й альбомами примостився.

– Шко-да! Збожеволіти можна – цей шалений вітер. Усе дме й дме.

– То підіть до бібліотеки. Там справді затишно й тепло. І вибір пристойний. Сидіть, грійтесь і читайте, ну а ввечері зустрінемось у мене.

Моя модель здригається, струшує плечима, немов намагається від чогось неприємного звільнитись.

– Мені вже те читання в печінках сидить! Хоч тут не читатиму!

– Чому? – Дивуюсь я такій вперше гострій реакції на згадку про читання.

– Тому що я – секретар-читець при їхньому голові товариства сліпих.

– Хіба воно справді так важко бути у сліпого секретарем?

– Якби тільки секретарем!..

– Не розумію.

– Господи, та невже це треба пояснювати, що я цьому азіату ще й за наложницю?! Ну, до завтра. Якось там переб’юсь до вечора.

Від її слів у мене щелепа не відвисає.

Чухаю свою худу потилицю, згадую великого чарівника Гоголя. То ж чи не він казав, що заглянемо в жіночу душу… але ні, краще туди не заглядати. І що ж це виходить? Чи я звабив наложницю сліпого азіата? Чи чужа наложниця мене взяла, як ото беруть необачну дівку?

Думаю, думаю. І, зрештою, усвідомлюю, що саме я був необережним, за що й одержав.

Та що дивно: ті роздуми анічого не змінюють у наших діях. Просто я й вона чинимо перелюб. При кожній нагоді.

А вітер все завиває, шелестить, свище й шипить.

Та ось і день прощання.

Мені того ранку від діда Діми перепадають три здоровенних яблука «Макінтош». Значить, пам’ятає мене й знає про мій від’їзд. Чого ж він, одначе, так і не схотів мені розповісти про часи Кубанської Ради? А от яблука передає, як гостинець у Київ.

Вона приходить після сніданку.

– Попрощаємось?

– Попрощаємось.

Але ні вона не підходить ближче до мене, ані я не ступаю до неї.

Мовчимо.

Чогось я відступаю до тумбочки й беру найбільше яблуко та простягаю їй.

– Беріть. У вас там таких яблук точно немає.

– Авжеж.

Бере яблуко.

Але ні я не тягнусь її обійняти, ні вона не поривається до мене.

– Прощавайте! – каже вона й злегка похитує головою.

– Прощавай! – зривається вперше в мене їй «ти». Та вона вже йде з кімнати. Але я не наздоганяю її, не кажу нічого.

Тільки дивлюсь, як вона з темної частини довгого коридору ступає на пронизану сонячним сяйвом скляну галерею-перехід.

Тут, на межі світла і тіні, зупиняється, упівоберта повертається до мене.

У мене ще зіркі очі, і я на такій відстані бачу, як спалахує золотом яблуко в її руці.

І в ту ж мить вона ступає вперед, далі. І просто зникає в сліпучих навкісних променях сонця.

І за якусь хвилю в галереї-переході – тільки ті навкісні промені сонця й танок порошинок у тих променях.

І невпинний стукіт дороговказу-метроному для сліпих. Але і його час від часу глушить свист нестримної «бори».

Кицю я знав не перший рік. Розведена зграбна молодиця й мала двох дітей. Старша – донька, сама на той час вибилась на дівицю. Менший був ще хлопчиком. Обох своїх дітлахів називала «короїдами».

Я й гадки не мав, що можу чимось зацікавити Кицю, ну в певному аспекті.

Якось я зайшов на харчоблок підлататись доброю чайною заваркою. Виходжу й прямую через плац між корпусами та здибуюсь із Кицею. Так слово за слово. Сонце тоді, у квітні, пражило добре. Але з моря тягла холодна, пронизлива «полудьонка». Це той вітер, коли вранці сонце швидше нагріває сушу, ніж воду. І тоді холодне повітря вривається на берег. Я Киці й кажу, що море ще холодне, та й під таким вітерцем не дуже етюди писатимеш.

– Ну, художнику, етюди тобі не допоможу малювати. А от замість холодного моря влаштую тобі «жемчужную» ванну. Прийдеш?

– А для чого мені? Поплавати хочеться.

– Так приходь завтра після обіду. Я тобі басейн організую. Плавай, скільки хочеш.

– Як скажеш.

– Ну, то приходь.

Настало завтра. Сонце пече. Дме прохолодний вітерець.

Іду до великого такого, ніби ангару, спортивно-оздоровчого комплексу.

Киця зустрічає мене у вестибюлі.

– Заходь у бокс і залазь у ванну – я вже приготувала. Я зараз дівок відправлю. Треба про все домовитись – бо аж чотири вихідних дня.

Не знаю, чого Киці так хотілось запхати мене в ту «жемчужную» ванну. Якось ніби хтось казав, що вона ніби бадьорить.

Заліз я до ванни. Узагалі ванни мені не подобаються. Як на мене – найкраще то душ.

Мокну я в тій ванні й міркую: «Ну, яка може бути від неї бадьорість»?

Тут заходить Киця й починає мене розглядати. Узагалі, то моє діло – когось уважно розглядати. А тут мене починають вивчати. Не знаю, що вона хотіла побачити? Якісь незвичні розміри? Може, вона це собі втовкмачила в голову, що в мене постійно були нові й нові дівки?..

Урешті, вона переводить погляд на моє лице, потім на пісочний годинник.

– Як скінчиться час – давай до басейну. Уже всі пішли. Вестибюль я зачинила.

– Слухай, – питаю, – шмотки тут лишити?

– Чого ти їх мусиш тягати по всьому комплексу? Ти заходь через перші двері. А я зайду через жіночу роздягалку. Душ прийму, геть сьогодні забігалась.

Закінчився пісок, і я виліз із тієї ванни. Натягнув плавки й чимскоріш по коридорчику до потрібних дверей.

Від води парує тепло й від найменшого звуку йде гучна луна попід скляним склепінням даху.

Неквапно ляпаю мокрими ногами по теплій підлозі.

На тому боці гуркають двері й луна котиться по всій будівлі.

Дивлюсь – виходить із жіночої роздягалки наша Киця. Голесенька, як мама народила. І кричить мені з того боку.

– Ти б іще краватку вдяг!

Луна котиться, накочується, б’є об скляні стіни, і здається, що то цілий циганський хор верещить.

Знімаю плавки.

– Попливли! – І Киця плюхкає у воду.

Я ж швидко, але тихо, без бульбашок і ляпів, занурююсь у воду.

Ну й пливемо назустріч одне одному.

Киця краще плаває за мене (як не як, а на морі живе). І швидко допливає до мене. А я тільки третину басейну переплив.

Ну, починаємо, значить, обійматись у воді на плаву. Дна ноги не торкаються. То думаю, що це виглядало з боку, як якась неоковирна боротьба, чи щось таке. Мені зовсім не до смаку отакі