Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін
Люблю цей базар.
Правда, базар, порівняно із першою моєю появою тут, зубожів. Нема вже рожевих очей дивної рибки-барабульки, її ще називають султанкою. Смажена вона – так, хороша рибка, більше нічого. Проте юшка з неї – коралово-рожева, ще й згори плаває рожевий жир. А сама м’якоть – просто нема з чим порівняти. Треба покуштувати.
Нема тугих великих сріблясто-лискучих риб із виразними темними очима – кефалі-лобаня. Та вже й не видно таких самих сріблястих кефалинок-чуларок.
Я ще разів два, не більше, бачив здоровенних, як велосипедне колесо, камбал-калканів. А один раз так пощастило й скуштувати. Неймовірна смакота!
Сьогодні морської свіжої риби на базарі не продають. Якщо й ловлять, то йде або начальству, або знайомим і друзям.
У рибному ряду нікого із місцевих чи їхніх жінок. Ніякої свіжої риби.
Зате кубанські перекупки привезли добрий товар – ваговиті в’язки сріблястої, спливаючої запашним жиром, кубанської тарані. Розпластані навпіл здоровенні лиманські сазани світяться янтарними боками. Мов теплий вохристий агат, лежать розсічені по хребцю чопики та щучки. Здоровенні в’ялені воскові товстолобики. І вони ж, прокопчені, уже зблискують жирними боками, наче бронзові відливки. І запах масний, дражливий запах жирної копченої риби. І над цими рибами, як і над запашними фруктами, рояться оси. Ще на краю ряду, наче зв’язки коричневих корінців, в’ялені бички з голубицького лиману. А раків – катма.
Одна із перекупок, уже старшого віку, звертається до такої ж жіночки:
– Людочко, кумасю! Погляди за моїми лахами! Я піду пиріжечків куплю! Мо’ й тобі? Чи тобі краще паляницю взяти? Он машину привезли. Га? – і так вимовляє вона по-полтавському те «ель», що й Боря Олійник так не подужає. І цій перекупці, так само із тим м’яким «ель» відповідає сусідка по рибному торгу:
– Та йдіть собі, скільки вам треба! Та й не беріть собі в голову! Подивлюсь, про що мова?
Через те «ель» я не витримую й питаю:
– Вибачайте, ви, часом, не з Полтавщини?
– Тю на вас, чоловіче! – моментально реагують на моє запитання рибні перекупки, – Ми не хохли. Ми настоящіє руськіє люді. Ми із самой станіци Пашковськой.
– То ви з тієї станиці, де генерал Шкуро народився?
– Та нє Шкуро он, а Шкура він… а точно, что із нашей станіци.
– Ну, вибачайте, та бувайте здорові!
– Ідітє сєбє з Богом!
Раків немає: ні малих, ні великих, а вчора, кажуть, були.
Тож на базарі мені нема чого робити, і я прямую крізь натовп до бокового виходу з базару.
Санітарка Анастасія з мого корпусу стоїть на зупинці. На руці в неї висить пластикова торба. Вітаюсь і питаю, чи давно чекає автобуса.
– Давненько. Скоро має бути.
Тут мою увагу привертає на тому боці вулиці, на перехресті молода жінка з хлопчиком років шести. Я її бачив у санаторії.
– Теж ваша? – питаю в санітарки Анастасії.
– Ні, вона наша, місцева. Той хлопчик Юра – її син. З п’яти років у неї поводир.
– А чого він її отак вів на перехід, а тепер повернув убік?
– Бо він побачив свого батька з бляддю. Он бачите оту веселу пару? Ну, отой.
– Який? Там двоє корефанів і дві дівки. Який?
– Отой, рудий із пляшками в обох руках. Він її кинув, як вона осліпла. Юрочка її скрізь водить, і ще здалеку, як побачить батька, переводить її на інший бік вулиці.
– Це йому мати так сказала?
– Ні-і… – Санітарка Анастасія заперечливо крутить головою.
– Звідки ви знаєте?
– Я його якось спитала, коли він привів матір до лікаря. Він сидів і чекав, поки мати була в кабінеті. Я його й спитала. А він мені знаєте, що відповів? Каже: «Мама мені ніколи не говорила, хто мій батько. А мені пацани з двору його показали».
Тим часом весела компанія спускається вниз по вулиці, а Юрочка-поводир переводить матір через шосе на зупинку, де ми стоїмо.
Санітарка виймає із пластикової торби жменю горіхів.
– Щиро дякую! Горіхи я люблю! – Ми водночас із нею беремо по два невеличких горіха і, дивлячись одне на одного, розчавлюємо шкаралупу. Я вибираю дрібне зерня. – Але й смачні ваші горіхи. Але чого вони такі дрібненькі?
– Бо здичавілі.
– …?
– Це із хутора мого дядька. У нього був хутір на Жане, там, у паді. То він все коло куреня засадив горіхами. Вийшов справжній горіховий гай, як дерева зросли.
– Я там у «паді» на Жане був. Ой, яка там краса! Просто під просадом Жане так і плюскотить з каменя на камінь. І горіхові дерева височенні, як щогли вгору витяглись. То це вашого дядька горіховий гай на Жане?
– Був колись дядьків! Ми туди до нього ходили по кавуни й дині. Знаєте, там лисиці та вовки виїдали кавуни й дині. Я раз сама бачила – лисиця просто влізла в здоровенний кавун і з того кавуна тільки задні ноги та хвіст стирчать. І ще бачила, як лисиця половину дині кудись тягла. Диня все в неї падала на землю. А вона диню носом штовхала, а потім зубами прихоплювала й далі тягла, поки вона знов не падала… І ще дядько вирощував найкращі в околиці кавуни. І найперші. У Новоросійську дядькові кавуни з руками відривали. Ні, сам він не возив. Цим займались дід та баба. У нас була гарба й добрі воли. Закладали сіно, вантажили кавуни, запрягали волів. Дід залазив на передок, умощувався на сіні й розпалював люльку. Баба бралася за налигач і вела волів до самого Новоросійська. Баба веде волів, а дід собі розлігся на возі, люлечкою попихкує…
– ???
– Так було заведено. Дід же був козак! Правда, не кубанець, а дончак. Нарваний був чоловік, мій дід! Його круг із станиці викинув. І його сюди ніби в заслання відправили. Тут він на хохлушці з Херсона одружився. Вона сюди на заробітки прийшла. Я на неї схожа – чорнява… Коли діда ховали, отам на горі один старіший козак переломив дідову шашку й кинув у могилу. Як наш дід ту шашку зберіг, не збагну, коли тут усіх козаків трусили й висилали.
– А чого шашку зламали й кинули до могили?
– Бо на дідові його рід утинався. Не поталанило йому – бабуся тільки двох дівок привела. Тобто мою маму й тітку. Моя мама вийшла заміж за іногороднього, за кацапа, а тітка – за хохла. Добрий був хазяїн. Усе було в хазяйстві! Такий хутір облаштував, що куди там! Дід його любив. Бувало, як
