Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

напідпитку, то хвалить дядька: «Хоч ти і хохол, а от фарт у тебе козацький!» Та й дядькові, урешті-решт, не пофортунило. У тридцять третьому тут голоду не було. Та й хутори чогось не чіпали. Може, тому, що їх не більше десяти всього й було? Не знаю, я тоді була ще мала. Хто прорвався через пости на Кубані, той тут уже не пропав. Тут хіба такі були ліси, як зараз? А в лісі і ліщини повно-повнісінько, і з букових горішків ми у війну оладки робили, а скільки груш дичок і яблунь. І терен, і ожина, і кизил, смородина і малина. Та що там казати! Я оце думаю: а може, дядька спочатку не зачепили, бо він у Громадянську війну разом із самим Кочубеєм геройствував на Кубані? Та от у тридцять сьомому почали на узбережжі перекуркулення провадити. Хто в падях на кількох хуторах жив – по Жане, по Адербі, по Мзибі – усіх виперли з їхніх гнізд. І позганяли на березі в колгоспи. Як дядьків курінь трощили, то почали з печі. Кайлами і ломами довбали й трощили. Лутки дверей і рами віконні – сокирами. Послали дядька на виноградник. Йому на сонці за цілий день голову напекло. Та ще й «огорченіє душевне», що хтось ним командує. У нього ввечері стався крововилив, а до ранку він помер. Так не стало нашого дядька. А мій батько десь пропав, коли німці Новоросійськ захопили, бо коли підійшов фронт, він, як нестроєвий, разом із місцевими ополченцями рив протитанкові рови. Сказати рили, хіба щось сказати? Довбали кайлами й ломами. Тут же не земля – камінь! А німці ті рови обійшли. Усіх і прихопили. Розповідали, що бачили батька, як вони щось тачками у порт возили. А німці з автоматами їх стерегли. Мій двоюрідний брат, тітчин син, у сорок другому разом із такими ж хлопцями та воєнруком пішли через гори на Кубань, щоб в армію потрапити. На перевалі їхню команду німець побачив із літака. І з кулемета розстріляв, як курчат. І воєнрука вбило, і багатьох хлопців. Хто лишився живий – розділилися. Одні повернули назад, на узбережжя. Уже тут призвались в армію. Воювали. І майже всі повернулись додому в 45-му. А мій брат та ще кілька заводних хлопців, зовсім мало, якась жменька, далі самі пішли на Кубань. І більше їх ніхто не бачив і нічого про них не чув… Тут у війну було голодніше, ніж у тридцять третьому. То тільки там, за горами, на Кубані був голод у станицях, бо в людей все до зернини, до морквини вигребли. Як ми отут до війни добре жили, так у війну ох і сутужно довелось.

Я, ні на що не зважаючи, ходила до школи. А після школи бігала до госпіталю допомагати тітці. І вчилась добре, як то важко не було. Коли приходжу одного ранку до школи – а від школи тільки уламки стін стирчать та обгорілі балки від даху і по всій вулиці літають обгорілі листки від зошитів та підручників. Уночі був німецький наліт. Я чула, як десь упала бомба. Та й гадки не мала, що єдина бомба, яку тієї ночі скинув німець на місто, потрапила саме в нашу школу. Значить – нема нашої школи! Що робити? Пішла я в госпіталь. От і стала санітаркою у свої п’ятнадцять років. І до кінця війни, до самого Бреслау, була санітаркою.

– Важко було дивитись повсякчас на людські муки?

– Ні, швидко звикла. Молодість до всього швидко звикає. От страшно і важко було, коли наші напивались. Скільки через ту пиятику людей загинуло, скільки людей! Особливо страшно було в Новоросійську, коли німця виперли. Там така історія. Коли німець захопив Новоросійськ, то водогін наші забули перекрити. І німці весь час з-під крана пили воду. І вже, може, за місяць до звільнення Новоросійська на Кубані схаменулися. Надіслали якогось дідугана з водоканалу і таких от дівчаток, як ото я була санітаркою. Вони знайшли ту заслонку у водогоні й перекрили воду. Коли викурили німця, то не могли пустити воду в Новоросійськ, бо той старий і ті дівчата кудись поділись. Ні напитись, ні пожежі гасити. Усе там і горіло кілька днів. Спека від пожеж, їдкий дим, що легені роздирає й очі виїдає. Кіптява по всьому місту. Та до всього на винних складах німець лишив цілу цистерну отруєного вина. Скільки людей сконало в нелюдських муках, скільки людей! Це було страшно! І ще було страшно в армії лишатись. Як скінчилась війна, як оголосили капітуляцію, я все кинула й дременула на схід. Пішки, на буферах, на дахах, у тамбурі, на машинах, на підводах. Усі патрулі обійшла. Усіх обминула: і «Смерш», і патрулі, і КПП проскочила, і повз прикордонників проскочила. Нікому не далась. Видно, я вдалась у діда, хоч на бабу, кажу вам, геть схожа. А дід з усіх родичів мене більше любив. І це ім’я мені вибрав, як у цесарівни Анастасії. Бувало, чогось починаю ревіти, а він мене пригорне за плече, струсне легенько й каже: «Не плач, козачко! Ти не бидло, ти, Анастасіє, із козаків». І в мене зразу сльози висихали. Да-а-а… Добрі були часи, крепко, дуже крепко тут жили люди! Та потім понаїхало всякої кацапні, хохлів, всяких хаців. Немає життя козакам! Та й скільки тих козаків лишилось… Ой, щось я із вами розбалакалась… О, дивіться, і автобус нам подано.

Гальмує автобус. Я киваю головою на незрячу маму й малого поводиря: «Допомогти?» Анастасія хитає головою і тихо каже:

– Не треба. Юрочці це не подобається.

В автобусі ми з санітаркою Анастасією не розмовляємо, бо музичка лабає на всю потугу. Робити зауваження водієві – марна справа.

Сліпа з сином не сідають, а стоять біля задніх дверей. Ті, хто заходять, штовхають їх, але вони вперто тримають стійку.

Біля санаторію з автобуса ми з Анастасією виходимо разом та зразу розділяємося. Вона йде в медчастину, а я – до свого боксу. Не втримуюсь, озираюсь. Хлопчик обережно веде сліпу маму похилою стежкою до моря.

Отож іду до свого прихистку. Моє помешкання – маленький, але виграш. Плачу тільки за їдальню. Уже і літній, і оксамитовий сезон скінчилися.

Ні московського начальства, ні їхніх бахурів і похлібників немає. Тому серед усього сліпого братства тільки зрідка когось побачиш зрячого, щоб не був чиїмсь поводирем. Хто якщо не здалеку, то самотужки добувається. А хто з дальніх земель, той із поводирем.

Я встигаю