Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Людей не видно. Жодної душі.

Та досить споглядати цей дивний краєвид, якщо там за дверима риба. Не думаю, щоб її хтось поцупив. Але, про всяк випадок, її треба занести до мого люксу.

Відчиняю двері – і просто завмираю від несподіванки.

Із великої, від телевізора, картонної коробки стирчать вузький акулячий хвіст і вишкірені зуби акулячої пащеки.

Оце так!

Затягаю коробку в бокс.

Хапаю акулу за плавці і підіймаю вгору. Хвіст торкається підлоги, а вишкірена паща з гострим носом дістає мені до підборіддя. Та це ще не все: під акулою-катраном на все дно коробки розлігся оладком шипуватий скат із довгим і вузьким, мов нагайка, хвостом.

Дивлюсь на годинник – до сніданку ще півгодини. Тому одразу починаю ставити натюрморт. Довго не думаю. Акулу кладу на бік, щоб світила білим черевом. Та ще вигинаю її дугою, щоб вона ніби огортала плаский ромб темно-бурого ската. Коли в тебе два скати, то одного можна перекинути догори білим черевом. Бо там лише дірка роту й щілини зябер. Акула – вона з усіх боків акула! Я її так вивертаю, щоб було видно зубату пащу та гострий акулячий хвіст, який ні з чиїм іншим хвостом не сплутаєш!

За якусь чверть години я навіть устигаю зробити легкий лінійний малюнок натюрморту.

На сніданок я таки спізнююсь. А по дорозі мене перестріває Янек і вручає кульок із в’яленою ставридкою.

– Це гостинець від голови колгоспу.

Іду до свого столу. І раптом чогось ноги несуть мене далі. До столу вчорашньої моєї моделі.

– Пригощайтесь! – Виймаю із кулька повну жменю спливаючих жиром ставридок і кладу їх на блюдечко.

Не чекаю, що вона скаже, і вертаю до свого столу.

І теж пригощаю своїх кубанських баяністів. Попереджаю, щоб вони були обережні – бо в ставридок ідуть шипики рядочком.

– Ми знаємо. Не бійтеся – ми самі впораємось! – заспокоює мене молодший сліпець.

Швидко з’їдаю сніданок. Швидко роздираю ставридок і смакую ними з білою пухкою кубанською паляницею. Паляницею мене, як завжди, коли її чергування, пригощає дієтсестра Людмила. Адже паляниця в калькуляцію їдальні не внесена.

Повз мене проходять ті двоє сусідів моєї моделі. Підстаркуватий сліпець питає:

– То отой їй рибу приніс?

– Той, той, що вона його вчора підчепила! – У саме вухо стверджує йому проводирка. Але голосно, бо й мої баяністи наставляють у їхній бік вуха.

Проте ця пара більш нічого не виголошує. І моїм баяністам лишається тільки дерти рибок й смакувати моїм пригощенням.

Я зразу ж чимскоріш поспішаю до свого боксу-«люксу».

Найбільша втіха – малювати натюрморт. Він ось – увесь перед тобою. І мовчить. І як ти його поставив, чи поклав, так він і стоятиме. Його не треба вмовляти. Його не треба поправляти. Його не треба розважати байками чи запускати музичку.

Єдине, що все ж допікає – шерхіт, шелест, а то й шипіння, сичання вітру з усіх боків.

Але робота йде так добре, що вже й не звертаю уваги на ті всі звуки, якими переповнений простір. До обіду встигаю написати два натюрморти. Один із катраном-акулою з перевернутим черевом до глядача. На другому – катран зі спини. А скат-лисиця так і лежав нерухомо. Біле «сліпе» черево було б добре з другим темним шипастим покласти…

Отож акварелі закінчено, і починаю складати пензлі, як стукають у двері. Це Янек приносить мені ще теплих перепілок. Летіла велика зграя перепілок, і вітром її занесло на дроти. Кільком перепілкам не пощастило.

Сліпі понадягали на себе все що можна, і стали вдвічі товщі. Тільки мої кубанські козаки, як ходили у картатих нейлонових сорочках, так і ходять на обід і на вечерю.

Підвішую перепілок за ніжки, як на старих фламандських натюрмортах. Та й біжу пообідати.

Люди ще йдуть до зали, а я вже швидко все заковтав і бігцем до себе. Поки є денне світло – треба поспішати.

Пристойну акварель закінчую саме тоді, коли швидко, як завжди на півдні, опадає сутінь.

Отож, сьогодні день не пропав – написав три натюрморти.

Тепер треба відвезти акулу й ската нагору до електромайстерні.

Янек і його колеги збираються додому. Але я затримую їх, і ми швидко патраємо акулу і розрізаємо її на шматки.

Складаємо в емальоване відро й засипаємо сіллю. І тоді вже електрики відбувають по домівках. А я – відмити руки та поспішити на вечерю.

Тільки повертаюсь із вечері й вмикаю світло, – може, і п’яти хвилин не минуло – тихий стук у двері.

Відчиняю – учорашня моя модель. Правда, стала товстішою, бо вдягла все, що могла.

– Нічого, що я так рано? Просто я в себе замерзла. Так сифонить, аж страх! Я подумала: може, у вас тепліше? Я вам не заважатиму?

– Ні, все гаразд. Заходьте.

Я складаю всі свої причандали до коробки. А моя модель сідає на стілець так само, як сиділа вчора. Боковим зором споглядаю її й подумки лаюся: «Ну на який біс, дівко, ото треба було зрізати свою гриву? І оголена без своїх кіс ти теж ніяка. Ні худа, ні товста, і взагалі ніяка».

– У вас так тепло. – перша не витримує вона.

– Бо в мене тут закапелок. І протягу немає.

– Так. Немає. Тільки й у вас цей шум вітру. Ні, шелест. Ніяк не звикну. Усю наскрізь пронизує. Я вчора не спала цілу ніч. Так холодно, і в душі така туга! Наче має статись якесь лихо. Усю просто перекручує.

– Це у вас від бори. У всіх настрій падає до нуля.

– Що таке «бора»?

– Оцей вітер. Він же – знаменитий новоросійський норд-ост.

– Це надовго? Бо сліпці всяке говорять…

– Фантазії…

І я їй слово в слово повторюю лекцію мого знайомого старого рибалки Ставрика. Ще й на додачу розповідаю, як Ставрик їв сиру, тільки виловлену, ставридку.

– Ой, ваша рибка така смачна! Але запах – ну просто попсована риба. І все. Ви вибачайте, що я таке кажу. Але я не наважилася її покуштувати, поки не побачила, що ви самі їсте. А що то за хліб вам принесли – такий білий, пухкий?

– Па-ля-ни-ця. Запам’ятали? Кубанська паляниця. То мені гостинець до чаю. Сьогодні в мене добрий день: аж три натюрморти написав. І риби, і дичина. – І зовсім несподівано для себе додаю: – І ви в гості прийшли.

Хоча, щиро кажучи, ніякої радості від її візиту я не відчуваю. Буває ж