Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Я продовжую приводити до ладу свої інструменти. Дівчина сидить і мовчки, без жодного виразу, спостерігає за моїми рухами. Зрештою, усе ж питає:

– Якщо ви не стомились, то я можу роздягтися. У вас тут так тепло й затишно.

– Гаразд, давайте.

Цього разу я не виходжу в коридор, а просто відвертаюсь і займаюсь своїм приладдям.

І знов я її малюю. Я таки стомився, то й не вигадую їй ніяких поз. Хай сидить, як їй хочеться. Тільки щоб не крутилась. Коли вона бачить, що я завершив малюнок і зрізаю аркуш паперу, лізе до кишені своїх кльошів. Виймає великий чоловічий годинник.

– Ще можу у вас трохи побути. Ви не проти?

– То будьте.

Поки вона вдягається, я ставлю кип’ятильник і заварюю чай. Лишились на двох три ставридки «з гар’ю», окраєць паляниці та в двох баночках з-під майонезу запашний і міцний, міцний-преміцний краснодарський чай.

Коли модель підносить до рота першу рибку, у неї роздуваються ніздрі, і вона ледь здригається. Але гризе жирну спинку, ковтає, переводить дух.

– Так тхне… а така смачна!

– Насолоджуйтесь. У вас такої рибки немає.

– І раків. Я так хотіла раків, я їх ніколи не куштувала. А чай мені розбавте. У мене від такого серце скаче.

– Ну, яка ж ви сибірячка? У вас же всі там чифірять, як скажені.

– Я не їхня. Я з висланих.

І, наче схаменувшись, лізе в кишеню й витягає свій здоровий чоловічий годинник.

– Ой, мені вже час! Дякую, дякую, так усе смачно!

– Ну, хоча б ковтніть чаю, щоб рота після рибки освіжити.

– Чхати! Мені ж не цілуватись із цією зміюкою.

Вона швидко підходить до дверей, повертає ключ. Затримується в напіврозчинених дверях, обертається до мене. Може, щось і хоче сказати, але обличчя її нічого не говорить. Швидко й тихо причиняє за собою двері.

«Бора» дме і дме.

На етюди вже не можу ходити. Тому й малюю натюрморти при денному світлі. Або краєвиди з вікна електромайстерні, що на самому верху будівлі, поруч із ліфтовою шахтою.

Бора дме і другий день, і третій, на третій день аж ніяк не вщухає.

Як тільки після вечері я вмикаю світло, приходить моя модель.

І кожного разу, коли вона роздягається, бачу, що нічого в ній нема цікавого, ніякої виразності. Коротше кажучи, як модель, на відміну від інших дівчат, не викликає в мене ніякого захвату. Але щовечора її малюю до того часу, поки вона не схаменеться й не полізе в кишеню по свій «будильник». Але що справді добре – вона мовчить. Коли виноград і яблука, і гранати, і горіхи, і смокви намальовані, починаю ними пригощати свою модель. Власне, пригостивши, малюю, як вона обриває гроно по виноградині, потім друге яблуко гризе. Потім ласує смоквами, тримаючи однією рукою на колінах миску з ягодами, а другою підносячи її до рота.

Якось усі ці дні бора все йде, мов якийсь годинник заведений. Свистить, шипить бора, брязкотять шибки в галереї-переході з одного корпусу в другий, клацає повсякчас метроном-дороговказ.

Відчуваю, що під цей несамовитий шелест вітру починаю десь пливти, мов у якомусь заколисуючому шепоті-мареві.

І що дивно: працюється в цьому плині звуків і часу неймовірно вдало.

На додаток дієтсестра Людмила, пригощаючи мене вкотре моїми улюбленими млинцями з яблучним джемом, просить показати малюнки.

– Ну, художнику, у тебе, як у Пушкіна, Болдінська осінь!

Ніяк не чекав таких слів від моєї прихильниці, фарбованої пергідролем блондинки Людмили.

Болдинська – не болдинська осінь, а малюнків і акварелей вже набрався добрий стос.

Усе, що могло зламатися, злетіти, зрушитися й упасти, першого ж дня полетіло в море.

Пожовкле листя, суха хвоя, перегоріла трава, поліетиленові пакети, усе туристичне сміття вітер позмітав зі схилу гір і вимітав у море. Бора – не суховій, пилу не приносить.

Зелені хвилі несамовито мчать від берега, розриваючись у гребенях на пронизливий холодний туман.

Вітер такий навальний, що відганяє воду від берега, може, метри на півтора. Оголюються осклизлі зелені камені й купи водоростей. Їх теж відриває вітер, змішує із хвилями й жене кудись у море до обрію.

А обрію немає – над водою клубочиться крижаний туман і все в собі розчиняє.

Увечері приходить модель.

Тепер я не виходжу, поки вона розбирається, бо поки відчиниш двері й вийдеш та зайдеш, холодне повітря заливає й моє тепле кубло.

Цього вечора модель лежить голічерева, злегка підібгавши ноги. Тримає гроно чорного винограду, що мені принесли хлопці, і відщипує від нього по ягоді. Що не кривиться, то, певно, виноград солодкий. Малюнок, як і попередні, виходить пристойно. Видно, як кажуть тренери боксерам: «Відпусти руку, і вона знайде ціль».

Отут я, певно, і пропустив зворотній удар. Як кажуть, знов таки, у боксі, упав від удару, якого не побачив.

Малюнок швидко закінчую. Кажу їй вдягтися, бо все ж у кімнаті не як на пляжі. Вона швиденько вдягається. Щоб не дивитись, як вона вдягається, займаюсь своїм приладдям. І, взагалі, не люблю дивитись, як при мені роздягаються чи від оголення вдягаються.

Потім я підводжусь зі свого стільчика та йду до тумбочки, щоб вимкнути потужну настільну лампу. І просто наштовхуюсь на дівчину. Прихоплюю її за плечі, щоб вона не впала. Але враз її руки охоплюють мій поперек. І дивне, незбагненне відчуття: таке, ніби ці руки тебе обіймали не раз і не два! Якась мара!

Та я вже не можу зупинитися, відпускаю її плечі й починаю розстібувати ґудзики на її цупкій вовняній кофті…

Та на ніч вона не лишається в мене. Ще три дні й ще три дні (усе відбувається за Ставриком) «бора» гне дерева і людей, зносить у море необачних птахів.

У якийсь із вечорів моя модель питає:

– Можна, я до вас удень прийду? Я не заважатиму, коли дивитимуся, як ви малюєте?

– Та мені ніхто не заважає. Я свого часу і на базарах, і на пляжах, і на вокзалах, і в лазні малював. Тільки вдень я не сиджу у своєму «люксі».

– А де?

– Та до хлопців ходжу до майстерні чи там на горищі сиджу.

– Чого?

– Бо звідти добре видно берег, гори і море. І, головне, вітер не видимає з тебе душу.

– І там малюєте?

– Аякже! Пишу акварелі, поки добре видно. Ну, а ввечері – радо прошу до мого «люксу».

– Це до вечора чекати. Збожеволіти можна. Цей шалений вітер усе дме й дме! У палаті холодрига!