Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Люди йдуть і йдуть, хто прокладаючи собі дорогу паличками, хоча весь час звук сигналу для сліпих, мов метроном стукає-клацає по всій довжині переходів і коридорів.

Після Міші в череді людей пізнаю своїх старих знайомих – чоловіка і жінку. Уже старі. Благенько вдягнені. На сірому злинялому піджаку в чоловіка висять дві медалі. Одна партизанська. Торік я з ним обідав за одним столом. Чогось мене понесло запитати в старого, де він партизанив. Та відповідає мені його жінка і поводир одночасно – у неї одне око ціле:

– Він погано чує. Він у приміських лісах партизанив. У мене теж є нагорода. Тільки я її не ношу.

– Ви теж були партизанкою?

– Ну, в мене було особливе завдання…

– Правда?

Стара жінка підозріло мене свердлить одним оком, вивертає якось голову. Певно, щоб краще мене розгледіти.

– Мене заслали в тил, щоб я… з німцями гуляла…

– Що ви кажете? – радію я, що взнаю щось новенького про антифашистське підпілля.

– А де це саме було і в якому році? – зовсім лагідно питаю.

І раптом стара відсахується від мене, наче від мари, й скрипучим голосом із притиском:

– А хто ви такий, щоб я вам про це розповідала? Які ваші документи – покажіть!

У скрипучих звуках починають прорізуватись металеві нотки. Цур йому та пек! Більше з цією парою я ніяких розмов не веду…

За моїм столом уже сидять двоє дебелих дядьків. Один років п’ятдесяти, другий добре старший. Їх не було аж два дні, і я необережно голосно питаю:

– І де це ви так довго гуляли?

Молодший від моїх слів втягує голову у свої широченні плечі. І починає нею поводити, наче прислухаючись до якоїсь небезпеки. Другий теж покрутив головою й говорить потихеньку, чистою українською мовою, нахилившись до мене:

– Ви ж зрячий? Я ж не помиляюсь, так?

– А як ви взнали? – уже тихо йому відповідаю питанням на питання.

– По тому, як ви йшли. Так ходять лише зрячі. І добре зрячі.

– Ваша правда – зрячий.

– А що ви тут робите, вибачайте?

– Я оформлювач. Там всякі стенди, діаграми, газети і всяке таке…

– То ви не з їхнього начальства? Бо я чую, що ви нашою балачкою розмовляєте.

– Я з Києва й до начальства ніякого стосунку не маю.

– Правда? Ну тоді ми вам скажемо, – говорить молодший. – Ми баяністи. І оце на весіллях у станиці грали, бо вже Покрова настала – почалися по станицях весілля.

Цього хоч і не годиться питати, але тут ніби якесь віконце відчинилося і я питаю:

– Ви звідкіля?

– Я із Старонижньостеблівської, а він – із Нововерхньостеблівської.

Поки офіціантка, яку всі називали «Зайчик», не прикотила до нас візок із другою стравою, я пригощаю моїх співтрапезників контрабандними сигаретами. Вони нюхають тютюн і, задоволено посміхаючись, ховають сигарети в нагрудні кишені.

– Я бачу, що очі у вас обох неушкоджені, але бачу, що ви нічого не бачите.

– Ні, – якось ніби винувато й виправдовуючись говорить молодший, – трохи бачу – так трохи світла. Відрізняю у ясний день якісь абриси. І ще відрізняю день і ніч.

Старий мовчить.

– А від чого у вас? – питаю у старшого.

– Від контузії. На війні. Усю війну пройшов – і не за-че-пи-ло! А в самім кінці вибух! На батареї! І світ відібрало!

– А в мене з дитинства, через колгосп. Спочатку бачив поганенько. А тоді все гірше та гірше. Десь у років двадцять стало так, як зараз.

– А від чого воно у вас?

– Я й кажу, від колгоспу… Як почали у нас у станиці колгоспи заводити, то не всі туди пішли. Ну й з того почався голод. Почали люди конати. За мною ніякого догляду немає. Бо мій батько був собі «буксир». Ходив із командою таких, як і він «буксирів», по хуторах. І я, геть малий, помандрував і собі по людських куренях. Може, мені тоді було років п’ять-шість. І нічого мені не страшно. Люди мертві лежать. А я межи ними ходжу й повзаю, і нічого мені не страшно. Добре пам’ятаю, як в одних мертвих людей узяв такі малесенькі гарненькі зелені пляшечки… Може, від них… Може, від голоду. Бо поки мій батько, активіст-«буксир» розкуркулював по дальніх хуторах, до нас прийшов інший «буксир» зі своєю бригадою. І витрусили в нас геть усе. Навіть намочену квасолю на посів вигребли!.. Батько, як вернувся та взнав нашу біду, кинувся до того «буксира» і каже: «Я такий же “буксір”, як і ти! Віддай все, що забрав!» А той каже: «Нічево нє дам тєбє, хахол! Всьо конфіскованноє возврату нє подлєжіт. Закон для всех єдін!»

Офіціантка на прізвисько «Зайчик» приганяє свій возик із другою стравою. Моїм баяністам подає оладки зі сметаною. А мені з яблучним джемом. Тут підходить дієтсестра Людмила й приносить мені склянку чаю в підставці. Запашний вишнево-смоляного кольору, найпівнічніший чай з усіх чаїв, краснодарський чай. У нас із Людмилою абсолютно щирі, дружні стосунки, без усяких там інтрижок і зальотів. Їй подобаються мої акварелі. А мені подобаються ті люди, які цінують мої роботи. Таких людей небагато. А тому вони мені особливо приємні.

Коли дієтсестра Людмила віддаляється на роздачу й звідтіля несеться її різкий голос, то я запитую в баяністів:

– А що ви грали на весіллі?

– Та що? – басить-гуде старший баяніст. – Та «Розпрягайте, хлопці, коней», «Ой дівчина по гриби ходила», «Їхали козаки із Дону», «Скиньмось по таляру»…

– Ну, а як уже всі добре вріжуть та закусять і знов уріжуть, – сміється молодший баяніст, син «буксира», – тоді починаємо веселе грати: «Ой за гаєм, гаєм штани поскидаєм», – син «буксира» приспівує на мотив лезгинки.

Я розмовляю з баяністами. Уже другу склянку чаю від дієтсестри Людмили мені приносить «Зайчик». «Зайчик» іде, погойдуючи широкими стегнами, граючи округлими крутими сідницями. І хитро поглядає на мене. Але її малювати не буду. По-перше, чоловік її тільки-но вийшов на волю. По-друге, у неї ще є два хахалі. Тут не тільки «носаків» можуть під ребра надавати, а й на «перо посадовити». І не за перелюб, а саме за малювання. Отож «Зайчик» раз по раз дефілює повз мене, мов на параді стриптизерок. А моєї майбутньої моделі все немає. Уже половина зали спорожніла, а її все немає. А я вже розмріявся, який можна буде зробити малюнок із тією гривою, радше б хвостом, дивного темно-русявого