Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін
Пливемо.
Щось мене ці водні процедури зовсім не збадьорили. А Киця аж порум’янішала.
«Цікаво, – пливу й думаю, – з іншими своїми фраєрами вона теж такі купелі та оглядини влаштовувала?»
Та от тільки став на дно, як почав заводитись!
Як раптом – дзень! дзень! дзень! – у скляну стіну з боку тераси.
Сонце якраз повернуло й б’є просто в очі.
То й не можу дібрати – хто воно?
Та Киця вмить уторопала. Як ошпарена вискочила з води і чимскоріш до скла.
Починає скрізь скло перегукуватися із якоюсь жінкою. Та швидко щезає. А Киця, як на змаганнях, по периметру басейну мчить до жіночої роздягалки.
– Що там трапилось? – кричу, й луна лящить з усіх боків.
– Зараз, зараз!.. – і щезає в жіночій роздягалці.
Я теж вилізаю з води.
А вона вже біжить мені назустріч і ключа простягає. Ляпає босими мокрими ногами, мов ціла юрма в долоні плеще!
Підбігає. І очі аж рогом лізуть, і геть захекана, перетинаючись, хапаючи повітря ротом, проказує:
– Довбня, стерво, на бульдозері приперся! За мною, бач, заїхав!!!
– Який Довбня?! Який бульдозер?!
– Мій чоловік, добра б йому не було! Ось тобі ключ. Зачинись і плавай скільки хочеш. Як закінчиш – усе позамикай – ключ скрізь підходить. І здаси ключ дівчатам у другому корпусі. Вони знатимуть… – і вилетіла з басейну.
Ключ мені лишила великий. Із отакими ніби крильцями на обидва боки від стержня. Не знаю, не можу пригадати, чи то з переляку, чи з люті, але, як дурний, кинувся до дверей, щоб замкнути їх на ключ.
Вічко замка під ручкою, велике й широке.
Пхаю туди того здоровенного ключа. Крутнув раз, другий, третій. І ніяк не можу зачепитись. Зрештою, чіпляю. Клацає раз, другий. Я від радості кручу ще раз. Різкіше і сильніше! І – жах!.. Мокрий ключ вислизає із моїх пальців. І вилітає крізь вічко замка у коридор!..
Добре чую, як він із срібним дзвоном котиться по кахляній підлозі…
Торкаю двері, шарпаю ручку. Усе глухо!!! Бігом у жіночу роздягалку. Тут уже теж Киця постаралась – зачинила – і тамбур, і двері в коридор.
І що дивно – у всьому комплексі двері риплять і хитаються. А ці, з чоловічого боку, мов під ниточку підігнані всі двері, лутки.
Сказати, що мене розпач охопив? Я просто якось скаменів від перспективи провести два вихідні й два святкові дні в басейні. Басейн за містом. Котельня сьогодні працює останній день. Ніхто зі сторожів сюди не поткнеться – свята якісь паскудні. Електорат, висолопивши язика, шукатиме спочатку випивон, за тим – «похмєлку». А чого такі свята паскудні?
А тому що «Райкін» Мішка «внєдряєт» сухий закон. Горілка по талонах на весілля та похорон. Улаштували в Москві помпезне тусовище «совєтскіх пісатєлєй». У голодний час розкішні рибні разносоли. А замість випивону – «Фанта», «Буратіно», «Пепсі-Кола» і ще всяка солодка рідина. Багато хто з великоросів, нажравшись разносолів та запиваючи їх солоденьким, так блював, як від найгіршого шмурдяку не блюють…
Оскільки я не знав, що робити, а думати я геть нічого не міг, то я поліз у воду й почав плавати – туди й сюди, туди й сюди. Здається, що стільки я ніколи до того ні в басейні, ні на морі не пропливав.
Зрештою, отако плаваючи, я почав думати, що треба думати про те, як звідсіля вибратись. Наче б можна було піти на ризик і висадити одну секцію скла. Але нічого не вийде – скло в нижніх рядах армоване та ще й претовстенне.
Рухав я ногами й руками, а думка якось зовсім зупинилась. Ну не працює голова, та й годі!
Нараз став відчувати, що не те щоб стомився. А почав мерзнути. Але плаваю, потім таки додумався – треба вилізти з води й зігрітись під душем.
Та в обох кранах прохолодна, хоча не зовсім, водичка. Значить, котельня вже не працює…
І шмаття моє, і рушники в боксі у ванному відділенні.
Почав лазити по всьому басейну, щоб хоч якусь тканину чи якийсь халат знайти та насухо обтертись.
І підлога з підігрівом охолола. А холодні кахлі для босих ніг – ох і неприємна ж річ!
Почало мене потроху від холоду трусити. Шкіра пуп’янками пішла.
І тоді, коли вже почав я й зубами цокотіти, десь наче гуркнули двері.
Потім цокання жіночих каблучків по кахляній підлозі.
Ближче. Ближче! Ось каблучки минають мої двері. Тоді я подаю голос.
У відповідь мені Киця:
– Відчини. Це я!
– Не можу!.. – відказую я, цокотячи зубами та затинаючись. – Ключ вилетів через вічко в коридор! Подивись – де він там?
– Не бачу… Не бачу… Нічого не бачу… Та де ж він? О! Є! Під батарею залетів!
Киця клацає замком і звільняє мене.
– Ось тобі ключ, не губи!
– Слухай! А чому ти повернулась?
– Згадала, що труси в роздягалці забула.
І Киця притьмом кидається до жіночої роздягалки.
Мені дивно – де ж ті труси лежали? Я ж усі кімнати й шкафчики продивився.
Хочу її ще спитати, де ж вони лежали, та чую лише цокіт її каблучків і гуркіт вхідних дверей.
Ну, взагалі, зараз і мені не до розмов, бо треба якомога швидше тікати з цієї спокусливої купелі.
Спочатку я дуже злостився на Кицю, що вона дурила мене, ніби розлучена з чоловіком, тим самим здорованем Довбнею. А в нього був паскудний норов. І кожен його кулак, як мої два!
Але потім я відійшов. І малював Кицю не один раз на даху котельні. З видом на бухту й Товстий мис.
Оглавление Щасливе поєднання От Автора Що пам’ятаю… Форшмак із сельодки Дебют «Цитадель» Рік 56/57 Третій – «золотар» Мальовані горщики Млинок «сталінець» Сітка Електрик Літо 63 Судак Візит Горохове поле Лікар Лука Таємниця Ледачий кіт Обід із цитатами Книга Маркізи Дівчата нашої країни Ревнощі Імені не пам’ятаю Небога перекладачки Остання модель агента «Яреми» Прощавай, чужа наложнице Басейн
