Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Далі витрачати час я не міг, тому я полишаю баяністів і поспішаю по довгому коридору на вихід. І в спину мені, і наді мною, і попереду клацає метроном – сигнал шляху для сліпих.

Аж назустріч поспішає моя майбутня модель. І не в суконці, як уранці, а в якійсь картатій кофті та брюках. І немає водоспаду густого темно-русявого волосся, а стирчать якісь обскубини «модної», за журналом якихось мод, зачіски.

«Отакої! – думаю я. – Доведеться її роздягати, щоб хоч якийсь сенс був у малюванні».

– Затрималась у перукарні! Такі черги… Коли до вас прийти?

– Буду ввечері. Як побачите світло в боксі – заходьте.

І тут я ловлю себе на думці, що це ж чортівня якась: бігав на базар по раки, запросив до себе у бокс чужу дівку. Ну, подивимось, що буде далі.

У своєму кутку вмикаю світло.

Тільки починаю мити руки, як обережно стукають у двері.

Відчиняю.

Стоїть та сама сибірячка, що ніколи не їла раків.

– Я прийшла.

– Як прийшли, то заходьте. Тільки скажіть, ну для чого ви обрізали волосся?

– Я не обрізала волосся, а зробила зачіску.

– Для чого?

– Щоб подобатися.

– Шкода… А я так хотів намалювати ваш портрет із такою розкішною гривою. Правду кажу: такого густого попелястого волосся ні в кого не бачив.

– То чого ж ви вранці не сказали?

– Не думав, що ви таку розкіш зіпсуєте…

– Це вам так здається. А мені, мені зачіска подобається. Вона модна. Точно, як у журналі.

– Добре. Згоден. Кожен – хазяїн своєї голови. Сідайте отам на стільчик.

Сідає на стільчик і завмирає. Не крутиться. Не базікає.

Я малюю і подумки дякую Янекові, що роздобув і полагодив мені таку лампу. Весь мій люкс-бокс просто розчиняється у світлі. Закінчую лінійний начерк і кажу:

– І ще шкода, що ви в оцих кльошах і кофтині. Уранці вам було так гарно в суконці.

– То в чому проблема? Можу зняти. Зняти?

– То зніміть. Тільки я спочатку вийду. А коли роздягнетесь – покличте мене.

– Чому? Дивіться, будь ласка! – І починає розстібувати ґудзики.

– Одяг покладіть у цю коробку. – Підсовую їй велику картонну коробку і виходжу в коридор.

Бачу боковим зором, що моя модель на мої дії знизує плечима й береться за пояс кльошів.

Розбирається моя модель швидко, бо за хвилю кличе мене:

– Та заходьте вже. Я готова.

Сидить вона на стільці точнісінько так, як і сиділа вдягнена. Тільки обома руками закрила груди.

– Ви що, стидаєтесь?!

– Ні, просто не знаю, куди подіти руки.

– Гаразд. Ось вам яблуко. Хоча б одна ваша рука буде при ділі.

Лізу до тумбочки і виймаю із пластикового кулька яблуко від діда Діми сорту «Макінтош». Червонобоке величезне яблуко. Я ще сам і не куштував яблук із його саду.

– Можна їсти?

– Звичайно, для того вам і дав. Тільки поволі. І руку з яблуком, після того як вкусили, опускайте на те саме місце.

Модель напрочуд слухняна й усе робить так, як їй велено. І яблуко вона їсть дуже поволі. І коли вона доїдає яблуко, мій малюнок готовий.

Вона виймає з коробки штани, а із кишені штанів – великий командирський годинник.

– Ого! Уже за чверть одинадцята. Треба бігти. Сусідка – страшне стерво. Уже жалілась, що я їй не даю спати! Як вони, ці сліпці, мені набридли! Просто дістали!

Швидко виходжу до коридору. Вискакує за мить і вона. На бігу питає:

– Завтра теж?

– Аякже.

Тільки модель покидає мій люкс, як на мене нападає страшна втома. І до втоми враз додається якесь відчуття тривоги, страху. Яке переростає просто в дику тугу.

Ніяких сил піти до козачки Анастасії та взяти ключ від душової в мене немає. Навіть не можу вмитись.

Мене всього перекручує, мною тіпає. По всіх м’язах наче дрібне-дрібне тремтіння. Падаю на ліжко, тільки скинувши черевики. Навіть сил нема роздягтись. Отак, скоцюбившись, не роздягшись, засинаю. Я точно відчуваю, що поринаю у хворобливий чи то сон, чи якесь марення.

Та цієї ночі десь перед пізнім світанком мене наче викидає з цього важкого забуття. І так раптово перебиває мій бридкий сон не якийсь галас чи гуркіт. Викинув мене зі сну всепроникаючий шелест і шипіння.

Спочатку я нічого не можу зрозуміти, отямитись від сну. Поволі до мене доходить розуміння ситуації. Це з гір по узбережжю вдарила бора.

І чомусь перше, про що я думаю – що кубанських раків цього року вже не буде на базарі.

Усе в моєму боксі помальовано білим: шибки, і благенькі фанерні двері, і тонка перегородка-стіна до сусіднього боксу. Ніби й шелестить і стеля, і шелестить закапелок коридору за моїми дверима. Того шерхоту й шипіння я не можу витримати далі. Зіскакую з ліжка. Вмикаю світло. Отут я заспокоююся й знову повторюю слова Ставрика: «З-за гір бора дме три доби. Якщо вітер на третій день не перестане, буде шаленіти ще три дні. Якщо на другий раз на третій день не перестане, то буде ще три дні. Якщо на третій раз на третій день не перестане, то буде перти, поки не перестане. А от цього вже ніхто не може вгадати».

І я відчуваю, що цього разу буде так, як пояснював Ставрик. Це остаточно вгамовує мою раптову тугу й знімає до того незрозуміле відчуття біди. Я вимикаю світло й міцно-міцно сплю до тієї миті, коли в двері починають гуркати.

У двері стукають, а шелестить з усіх боків. Устаю й питаю хто.

– Це я, – каже з-за дверей санітарка Анастасія. – Вам передали рибу. Я лишаю під дверима. А мені час здавати зміну.

– Дуже, дуже дякую!

– Не мені дякуйте, дякуйте хлопцям!

Знаю, що вона йде. Але кроків її не чую. Усе шелестить, усе шерхотить, усяка щілина посвистує. Дивно все виглядає. Яскравий сонячний ранок. Чисте блакитне небо. А море геть зеленого, темно-смарагдового кольору. І хвилі напливають не до берега, а від берега. Вітер зриває з їхніх гребенів білу піну й перетворює її на туман.

Ті судна, що ще вчора стояли носом до моря, звернені носом до берега. Але їх важко добре розгледіти, бо їхні абриси розмиває цей водяний пил, що бора зриває з хвиль. Здається, що вся прибережна смуга води парує, закипає, немов велетенський казан!

І дерева всі вигнуло віттям до моря. Цей штормовий вітер не розгойдує гілки, не шарпає, не крутить. Вітер вигнув гілки до моря й так і тримає своєю неймовірною потугою. Де ще вчора на деревах було пожовкле чи