Важка весна - Борис Пахор

— Неправда.

— Так.

— От бачиш, тепер ти будеш узагальнювати. Чому? Не маєш права узагальнювати.

— Авжеж, не маю.

Через низькі хмари темрява помітно згущувалася. Здавалося, немов хмари чекають, аби повністю стемніло, щоб потім, у повному мороці, почати кропити землю.

— Що ти думаєш, Радку?

— Думаю, що кохав би тебе. Так ніжно, як жодна Ізабелла собі уявити не може.

— Тож чому цього не робиш?

Зупинився.

— Ти... — взяв її за плечі.

— Що — я, Радку?

— Ти створена так, що людина то стискає кулаки від опору, то бажає всю тебе випити до денця.

Так, обійнявшись, вони простували до самотньої стодоли.

Потім поодинокі краплі барабанили дерев’яним дахом, мов стрибали горобці.

— Любий, про що ти думаєш?

— Про те, що я твій нічний гість.

Вона посунулася так, що зашурхотіла солома.

— Існує лише один спосіб позбутися цього...

Відчув, що всміхнулася у темряві.

— Заручитися, — сказала вона.

Він мовчав. Зовні було чути поодинокі спроби цвіркунів чинити спротив краплям дощу.

— Хіба що для них, — сказав урешті. — Для язикатих тіток. Ми ж обоє простуємо своєю дорогою.

— От і прекрасно!

— Але це не має впливати ні на наші думки, ні на наше кохання. Немов нічого не відбулося, бо ми не потребуємо цього.

— Це буде прекрасно... Я тобі варитиму шоколад на електричній плитці!

— Але ти моя маленька й без заручин. Правда ж?

— Ох, Радку, мені здається, що це сниться. — І примостила підборіддя на його плечі. — Мені здається, що це не насправді.

Краплі то падали рясно, то знову рідшали, і він на мить побачив косі струмені серед бараків високо у Вогезах; вишикувані ряди смугастого одягу стояли під зливою зі стриженими головами і руками вздовж тіла в позі «струнко», в пронизливому холоді восьмиста метрів над рівнем моря. Лише на мить відчув смертельну темряву і побачив факел димаря крематорію в густих дощових краплях, які вітер приніс у ті гори прямо з Атлантичного океану. Лише мить. А потім знову був під стріхою французької стодоли і в темряві відчував дах із нерівних дощок над головою. Їхня близькість — добра, думав він. І солома добра. Тут солома м’яка і чиста. Взагалі, навіть найгрубіша річ тут виглядає майже непорочною в порівнянні з речами там. Лише сама близькість Арлетти чого варта. І його рука, не ймучи віри і водночас радісно, торкнулася її волосся.

— Сьогодні я читав Дідро, — сказав він. — Натрапив на прекрасний уривок про природу. Він пише приблизно так: «Її спокій — не гучна балакучість, а упевненість, яку поволі вдихаєш у себе. І людина майже непомітно знаходить суголосся з нею, з природою, бо наші почуття, наші думки і наш дух без усяких труднощів здружуються з деревами, рівниною, дзюркотінням води. І навколо тебе все живе, і здається, що природа заколисує нас серед полів...

— Немов спеціально для жорстокості нашого століття, — сказала.

— Того пополудня, серед трав, мені справді здавалося, що я ніби всотував її в себе. У мене було враження, що земля мене гойдає. І я почувався втішеним, майже задоволеним.

— Але без мене...

— Ти? Я намагався тебе долучити в той простір, але марно.

— Марно, Радку? Чому?

— Ті твої дурнуваті нафарбовані повіки весь час стирчали переді мною. Щось таке штучне. Немов обличчя акторки.

— Але це не так.

— Так підмальовують очі діти в карнавальний вівторок[22].

— Це ж не так, Радку.

— Такі очі малюють шалапути, коли виряджаються на карнавал. Бач, а я тоді й не згадав про дітей на карнавалі, можливо, все б змінилося, — сказав він і усміхнувся.

— Це не так...

Це було по-дитячому і мило, але все одно неправильно. Але тієї миті інтонація її голосу була приємною, ніби зваба, водночас схожа на прохання, яке він може почути, і це дає йому нову можливість планувати отой їхній світ.

— Як ти можеш оте заперечувати? Справді, темно, і я не можу тебе бачити. Та все таки...

— Я лише трішечки. Лише трішечки.

Солома зашурхотіла, і з темряви до нього присунулися вуста й обличчя, немов у дитини, яку ти залишив без поцілунку, і тепер мовчиш у темряві, а вона хоче пестощами домогтися свого. Водночас у нього було таке відчуття, ніби вони обидвоє діти в хаті серед лісу. Відчував її м’які груди, і ця м’якість вчувалася також і в поцілунку, а в ньому — волога трави під