Важка весна - Борис Пахор
— Той нехай.
— Але ж незабаром стемніє!
— Не будь таким.
— Та я нічого. Я просто веселий.
— Ага, веселий, бо позбувся мене?
— Там, у відпустці без мене?
Зупинився і поклав долоні їй на плечі.
— Як можна тебе позбутися? Поясни мені.
— Жартівник, — тихо сказала вона. Наблизила своє обличчя, в її очах світилися відданість і мрійливість. Поцілунок лише мимохідь, бо ж асфальтована автомобільна дорога.
Потім знову йшли.
— Я думав про роботу. Оте вилежування на кушетці, бездіяльність — ні до чого доброго не приведе.
— Що за дурні думки?
— І поруч мати ще й тебе. Хіба це не багатство, за яке я нічим не відшкодовую?
— Ти вже за це розплатився. У Німеччині. І не мели дурниць; чи хочеш почути від мене ті відповіді, які вже сам знайшов?
— Може. Але які заслуги я маю в порівнянні з тими, кого я залишив там, що мені так ведеться?
— Перед ними, мабуть, ніяких. Так само не мали б жодної заслуги ті, які б вернулися замість тебе.
— Мабуть. Взагалі-то і я так думаю. Але все ж існує якийсь фонд, до якого треба платити свою данину і віддавати свої заощадження, якщо звісно їх людина має.
— Добре. Як скаже доктор Декур, якщо зможеш піти, підеш і понесеш свою частку в банк спільноти. Гаразд?
— Сьогодні ввечері все добре... Облишмо це, — додав згодом. — Все це стане особливо пекучим, коли я раптом відчую, що ти для мене втрачена.
Тепер дорога пролягала лісом, але з західного боку, зліва, було більше світла. Хмара розсотувалася, і довкола те незвичайне світіння, яке дивує, коли через темні хмари землю передчасно огортає ніч. Короткочасне світло, після якого настає ще густіша темрява, а через якийсь час — шум перших крапель дощу.
— Ти тоді сильно переживав?
— Так. Той стіл і твоє обличчя...
— Мовчи, прошу тебе. — Взяла його під руку і пригорнулася.
— Більше ніколи не хочу бачити тебе такою.
— Не побачиш, Радку.
— Щось незбагненне на обличчі тієї твоєї медсестри. Щось відразливе. Немов на ньому зачаїлася розбещеність.
— Ти перебільшуєш, але й мені Клер не надто подобається.
— Коли вона посміхається, то здається, що якби вона могла, то зв’язала б чоловіче тіло і насолоджувалася ним у якийсь особливий, лише їй відомий спосіб.
— Перебільшуєш.
Замислено мовчала.
— Чого їм треба? — додала раптом роздратовано. — Ізабелла теж витріщалася на мене.
— Хто така Ізабелла?
— Була така, — немов сама собі розповідала. — Це трапилося тоді, коли я працювала бібліотекаркою в санаторії. Вона прийшла по книгу, але насправді хотіла побалакати зі мною. Спочатку я нічого не помітила. А вона говорила про дружбу. Мені це подобалося, бо вона була гарненька, світловолоса, з виразними очима. Гарно грала на фортеп’яно. І хотіла, щоб я її слухала, казала, грає лише для мене. Якийсь час це тобі подобається, а потім стає схожим на тиранію. Вона була страшенно розчарована, що я її уникаю. А потім, коли той лікар наполягав, щоб я пішла на курси медсестер. Якби ти її бачив! Мовляв, хто мені дав право вирішувати без її згоди; чому я гралася з її серцем? А далі — гірше. Ми були в напівтемному коридорі, вона притиснула мене до стіни, вхопила за талію і вустами шукала мої вуста... Стало гидко. Я ледь вирвалася. Вона звісно розлютилася. І тієї ночі я не могла спати.
Якусь хвилину вона мовчала.
— Ходімо тією бічною стежкою, згода? Там краще, ніж по асфальту.
— Так. Там приємніше, — згодився він.
— І лише того вечора я допетрала, чому вона мені весь час торочила, що чоловіки грубіяни, і що лише жінка може збагнути жіночу ніжність.
Повернулася до нього.
— Але ти ж не думаєш, що Клер... як Ізабелла. Не думаєш цього, Радку?
— Не знаю. Я б не сказав. Ізабелла була, здається, досить чистою. Тимчасом панна Рев’єр як пильна бухгалтерка.
— І вона теж за лесбійське кохання? Ти так думаєш?
— Я нічого не думаю, бо нічого не знаю. Знаю лише те, що ти...
— Що?
— Облишмо це.
— Ні! Я хочу знати, Радку.
— Гаразд. Схоже, ніби ти зі старшою сестрою, яка тебе навчає секретів звідництва. А ти старанна і здібна учениця.
— У тебе було таке враження?! Справді, Радку?
Почувши її вражений голос, він з полегкістю зітхнув.
— Я ж тобі вже про це ще раніше казав. І ти мене тоді
