Важка весна - Борис Пахор
— Одного дня ми з сестрою хихикали, а батько на мене визвірився: «Чому ти смієшся з мене?» — питає. «Я не сміюся з тебе», — кажу йому, і ми з Жозефіною ще більше регочемось. «Ану припини!» — ошаленів він. «Гаразд, — кажу, — але я не з тебе сміюся». А нам ще смішніше. Мабуть, в тата була манія переслідування. «Припини!» — як гаркне він. «Я ж припинила», — кажу я сміючись. І тоді він зірвався і врізав так, як ніколи в житті.
— Ти надто його провокувала.
— Знаю. Але я не терплю, щоб мною командували. І я накинула плащик і дременула з дому. Весь день і цілу ніч не поверталася. Сніжило, мені було жахливо холодно, і від жалю до себе і холоду я хотіла кинутися в річку. Врешті, в якійсь стодолі я забилася в куточок, скрутилася в клубочок, мов їжак. Хотілось захворіти і померти. А наступного дня, коли прогула сирена і робітники пішли на фабрику, я повернулася. Зупинилася на розі, і мені було байдуже, що робітники дивляться на мене. Спеціально чекала на Жерара. Я його не бачила вже цілий рік. Він був старший за мене і гадав, що може бути таким собі деспотом. Хоча все це було чисте дітвацтво, але я його дражнила і кепкувала з нього, поки йому не насточортіло, і він одружився. За два дні до весілля сказав мені, що я для нього — була все.
Помовчала.
— Завжди нестямно хотіла, щоб він мене хоч раз поцілував.
— Але ти лише мучила його і відштовхувала від себе.
— Я була справжнє чудовисько.
— Отож, що це взагалі-то диво, що ти тепер коло мене.
Обернулася і притулила голову до його плеча.
— Треба добре пильнувати, щоб не втратити тебе, — сказав.
— Чому ти так кажеш?
— Ні, тепер я справді не смію тебе втратити.
— Тільки чи зумію я тебе любити так, як треба?
— Ніхто не зможе краще.
— Не кажи цього, Радку.
— Все ж ти така, що спочатку мені здається, ніби я не смію до тебе доторкнутися, бо ти ще дитина, а потім — немов у тобі мудрість і розум століть. Немов земля, яка кожного ранку непорочна, хоча водночас така несказанно древня.
— Мій Радку...
— Так, і правильно, кажеш «мій малий», бо я знову повертаюся до життя. Але жодна жінка, крім тебе, не змогла б мені сказати цього. Від жодної дорослої жінки я б не стерпів таких слів.
— Не кажи так, Радку, мені лячно...
— Тобі не буде страшно, бо я триматиму тебе за руку, коли спатимеш.
— Глузуєш...
— Хочеш сказати, що час прощатися?
— Лишімося ще трішки.
— Добре. Я увімкну світло, щоб подивитися, котра година.
Коли жовте світло розлилося над ліжком, вона вклякла коло нього.
— Котра?
— Вгадай.
— Перша.
— Пів на четверту.
Сплеснула руками. Але відразу опам’яталася.
— Тс-сс-сс. Увесь вулик розбудимо, — прошепотіла вона і долонями зібрала волосся на потилиці.
Він мовчки спостерігав за нею, і в його погляді було спокійне і ніжне замилування граціозною постаттю, яка сиділа коло нього навпочіпки. Світло вимальовувало продовгуваті вигини стегон, підкреслюючи таємничою лінією тіні, аж до золотавої шкіри впалого дитячого живота. А потім горизонтальна лінія зі світильника, ніби підставка, вималювала набряклі півкулі, повні життєвого соку, що світився крізь прозору шкіру. Вікно було відчинене, і коли він притягнув до себе ті два весняні плоди, йому здалося, що він прадавній пастух серед розкошів природи, який тамує спрагу з м’якого шкіряного глека, що пожадливо п’є цілющий напій.
Низько під вікном стрибунці заглушали цвіркунів, у деревах за мить озвалася сова.
XXXIVДиван стояв у кутку, праворуч від входу, над його узголів’ям була полиця для книг. Деякі були гарні. Hotel du Nord[24]. Nourritures[25] Жіда. Колетт: Le ble en nerbe[26]. Може, він був несправедливий до Віхерта, але не любив його читати. Німецький автор. Можливо, колись пізніше. Навіть заголовок його відштовхував. Французи назвали роман Le revenant[27], а в оригіналі було Die Majorin[28]. Суто німецька назва, більш німецькою навряд чи могла б бути.
Вона ж твердить, що книга гарна, подумав він. Гаразд, це згодом, кожна річ добра в свій час.
Поклав її на місце і взяв «Готель Норд». Шкода, що Дабі пішов