Важка весна - Борис Пахор
— Зажди, — сказав він. — Запах осмаленого дерева.
— Про що це ти?
— Про твою шкіру.
— Он воно що.
— Щось не так?
— Мабуть, ні, якщо пахну згарищем.
— Я не казав такого.
— А що ж?
— Я думаю про густий і благородний ліс, який урятувався від небезпек століть.
— Отже, музейний експонат.
— Ні. Стривай, це дерево, так, запах дерева, яке осмалила стріла.
— Мене — то напевне.
У її грайливих словах завжди відчувається присутність сумної дійсності, подумав собі. Немов весела музика у супроводі похмурих басів. І ніби саме на похмурому фоні мелодія здається ще веселішою. Майже беззахисним і ранимим було світле дзвеніння її голосу на тлі якогось неозначеного зла. Таким був і запах зрілості, який проник в її шкіру на противагу її стрункому тілу, що лежало коло нього, здавалося б, ще недозріле для кохання. Майже невинне і через свою невинність таке привабливо-рухливе.
— Ні, — струснув він головою, — жоден удар не може завдати тобі якоїсь тривалої шкоди.
— Що ти знаєш?
— Про тебе? Майже нічого. Лише здогадуюсь.
— Ні про що.
— Іноді справді так здається. Але потім за всім з’являється темне тло, яке ніяк не можу роздивитися.
— Мабуть, так із кожною людиною. — Її долоня пошукала його руку на простирадлі і взялася за неї.
Її рука відповідає по-своєму, подумалось.
— Але у звичайної людини усим незнаним, отим, що лише відчуваємо, ніби доповнюєш усе, що вже знаєш про неї. А в тобі завжди ховається ще одна Арлетта, яка щомиті може здивувати.
— Не кажи так, Радку.
— Але це ж твої незвичні чари.
— Не хочу.
— Гаразд, але твоє бажання тут мало важить.
— Я не незвичайна.
— Ну, нехай так.
— Справді, Радку?
— Так, лише трішки, і то не завжди.
— І це тобі зовсім не заважає любити мене?
— Анітрохи.
— Справді?
— Через це я тебе ще більше кохаю.
— Любий... — Її тіло присунулося так, що він відчував м’якість пружного лона при своєму боці. Лише груди її жіночі, подумав він.
— Якщо судити за твоїми персами, ти вже уповні жінка.
— Занадто великі?
— Ні, саме такі, як треба.
— Авжеж, я знаю. І часто мені лячно через таку виключність.
— Не переймайся.
— А тобі не вадить, що вони такі?
— Це — велика спокуса для мене...
— Не смійся, Радку.
— Відколи бачимося тут з тобою, мені прагнеться, щоб я мав бути кожної миті коло тебе, щоб не втрачати тебе. І я повсякчас нетерпляче чекаю, щоб знову переконатися в твоїй реальності.
Її перса м’яко лягли на його груди.
— Коханий...
— А ти моя мала?
— Ні, ти мій малюк.
— Гаразд. Бо мені не раз здавалося, що ти доросліша за мене.
— Чому? Скажи.
— Не пригадую, але я думав про це.
— Ні, поясни.
— Тепер збагнув. Коли простягаєш руку і притискаєш вимикач.
— Коли гашу світло?
— Коли перед коханням не забуваєш, що маєш освітлене обличчя, і зрозуміло, що ти досвідчена в любощах.
— Не кажи цього, Радку...
— Чому? Це дивовижно хвилююче.
— Це, мабуть, вроджене у кожної жінки.
Усміхнулася, і її рука довірливо лягла на його стегно.
— Може. Але йдеться про певний вираз твого обличчя.
— Ти навмисне дражнишся.
— Ні. Може, я тому дивуюся, що твоя рука така тонка і долоня така маленька.
— Отже, все так і має бути?
— Ні, все пречудово. І здається, що ти ще дитина, а водночас немов у тебе вже був якийсь коханий...
— Звідки це?
— Ні. Просто враження такі сильні
